3. Греція. Я, що сперечався з Сократом

Частина II. Вогонь і залізо (1000 до н.е. – 500 н.е.)
Афіни, Греція. Час: приблизно 410–399 до н.е.

Коли я прибув до Афін, мої ноги були спалені пилом Анатолії, а очі — спогадами, які я не міг більше нести.
Я був молодим на вигляд, але за плечима мав уже тисячі років. І хоч не старів тілом, у мені щось уже давно було мертве.

Я сказав:
— Мене звати Алкіон.
І ніхто не заперечив.

Я вибрав це ім’я, бо легенда розповідала про жінку, яка кинулася в море з туги за коханим і стала птахом, що літає над хвилями в дні, коли немає бурі.
Я ж став чоловіком, що живе між бурями. І лише тоді трохи дихає. Що те і означало.

Я жив бідно. Слухав промови на агорі, ночував у корчмах, іноді — під кипарисами на пагорбі.
Але одного дня я почув його.

Старий, з дивним обличчям, з грубими рисами, які в Афінах назвали б «потворними».
Але його слова — були чистими, як вода Іліссу.

Сократ.
Він не вчив. Він підривав.
Кожне його питання було цвяхом у домовину впевненості.
І я вперше за багато століть відчув — хтось ближче до правди, ніж я.

Я приходив слухати його щодня. Мовчав. Але запам’ятовував усе.
Платон запрошував мене до свого кола. Він любив формальність. А я — мовчазну спостережливість.
Я не сперечався публічно. Але одного разу не витримав.

Сократ:
— Алкіоне, скажи, чому люди бояться смерті?
Я: — Бо вона — невідоме.
Сократ: — Але ж ми не боїмося сну, хоча і в ньому — темрява.
Я: — У сні ми прокидаємось. А в смерті — ні.
Сократ: — Можливо, смерть — це лише пробудження, якого ми не пам’ятаємо.
Я мовчав.

Потім додав:

— А якщо смерть — не кінець, а неможливість кінця? Якщо вона — вічне продовження?

Він довго мовчав.
Потім, посміхаючись:

— Ти говориш, ніби знаєш. Але це — лише гіпотеза, так?

Я хотів відповісти "ні". Але не мав права.
Я був свідком, а не пророком.

Минали роки. Учні Сократа сивіли, деякі помирали.
Мене почали питати, чому я не змінююся.
Я відповідав, що молодший брат мого брата. Що я син слуги. Що я — племінник.

Я вже мав десятки алібі.
Але не мав спокою.

Я почав носити тіні, як одяг. Сидів далі. Вчився мовчки.
Я навчився думати глибше, ніж раніше. Але разом з тим — почав втрачати щось важливе: віру, що я зможу коли-небудь знову бути.

У мене був ніж.
Його дали мені ще у Фівах, коли я допомагав жрецям різати тканину для мумій.

Я стояв на краю скелі біля Суніона. Море — як склянка темної крові.
Я сказав собі: досить. Я не витримую.
Усі, кого я любив, померли. І ще помруть. А я?

Я встромив ніж у себе.

Біль був справжній. Кров — тепла. Але... я не помер.
Я знепритомнів. Потім прийшов до тями через кілька днів у якомусь сараї, де мене знайшов пастух.
Життя трималося за мене, як тінь за тіло.
Я не міг піти.

Я більше не намагався.
Я жив серед філософів, але сам уже не шукав істину.
Я її знав: вона — нестерпна.

«Смерть не страшна.
Жахливим є лише безцільне життя, з якого немає виходу.»

«Люди бояться смерті, бо не встигли пожити.
А я боявся життя, бо не міг померти.»