2. Єгипет. Той, хто не змінюється

Частина I. Початок. 3000–1000 до н.е.

Єгипет, Фіви, час правління Тутмоса III (близько 1479–1425 до н.е.)

Мене звали Іліан. Але у Фівах мене знали як Іму-ен-хет — "той, що приходить із нічого". Я сам обрав собі це ім’я, бо після кількох життів мені вже нічого не залишалося, окрім імен і пам’яті.

Я знову починав з нуля.

Переїхав через пустелю разом з караваном. Мене підібрали торговці біля руїн старого міста в Ханаані. Я видав себе за сироту. Мене не розпитували. Люди втомилися від смертей — і не хотіли знати більше. А я знав надто багато.

У Фівах я став писарем. Це було безпечно. Безсмертні не мають права бути героями — лише спостерігачами.

Я працював у тіні храму Амона. Щоранку омивав руки в холодній воді Нілу, прокидаючись не від сну, а від спогадів. Зрештою, сну мені вже майже не потрібно було — тіло навчилося обходитися меншим. А от розум — навпаки.

Моєю зброєю стала тиша. Моїм богом — папірус. Я міг записувати ієрогліфи з точністю, яку ніхто не бачив. Люди це цінували. Але водночас боялися. Я навчився бути «нормальним». Сором’язливим. Непомітним. Тим, хто не ставить питань.

Але все змінила вона.

Її звали Неферу. "Красива. Чиста. Несамовита."

Вона була донькою верховного жерця, і кожного ранку приходила в храмову бібліотеку, щоб вивчати фрази для урочистих ритуалів.

У перший день вона сказала мені:

— Чому ти не смієшся?

Я підняв погляд. — А чому ви смієтесь?

Вона відповіла, не вагаючись: — Бо вічність починається з усмішки.

Її слова вразили мене. Як стріла, яка пробила щось, що я вважав давно мертвим.

Ніхто не розмовляв зі мною так… за сотні років.

Ми почали бачитися щодня. Я вчив її письму, а вона — мене забувати. Вона не ставила питань про мою молодість. Можливо, вважала це благословенням богів. Або прокляттям, про яке не прийнято питати.

Вона вчила мене жити у тепер, а не в тоді. Її сміх — наче прорив у темряві моїх спогадів.

Вперше за кілька століть я дозволив собі мріяти:

А що, якщо залишуся тут? З нею. Серед пальм. У Фівах.

Але вічність ніколи не дозволяє собі сентиментів.

Коли Неферу захворіла, я спершу подумав — це минеться.

Молодість не вмирає швидко.

Але її стан погіршувався. Вона кашляла кров’ю. Жреці шепотіли, що її тіло «заплямоване». Хтось приніс ритуальну свиню, щоб відвернути злих духів. Але я знав: це не духи. Це хвороба. Це смерть, яку я бачив у тисячах облич.

Я сидів біля її ліжка, тримаючи її пітну долоню. Вона дивилася на мене крізь туман лихоманки й запитала:

— Чому ти не змінюєшся?

— Бо я ще не встиг стати кимось іншим, — відповів я.

Вона усміхнулася.

— Ти… не з цього часу. Але я люблю тебе.

Вона померла наступного ранку, коли ще навіть не розплющилось небо.

Її тіло загорнули в лляне полотно, і я, мовчки, спостерігав, як її несуть на човні Нілом.

Усі говорили, що вона пішла до Дуата — царства мертвих.

Я стояв на березі і відчував, як усередині щось ламається.

Не серце. Воно давно не боліло.

Але щось глибше. Те, що колись ще було людським.

Після її смерті я залишив Фіви.

Знову — без імені. Знову — чужий.

Я навчився більше не кохати.

Не тому, що боявся болю.

А тому, що кожне кохання закінчувалося її обличчям.

Неферу залишила в мені не лише шрам. Вона дала мені питання, від якого я вже не міг відвернутися:

"Якщо все, що я люблю, помирає — тоді для чого я живу?"

Я почав писати щоденник. І ховати його в різних містах. Під плитами. У стінах. У нішах храмів.

Бо мені здавалося — якщо вже я не можу померти, то маю залишити сліди.

«Неферу казала, що вічність починається з усмішки. Але тепер я знаю — вона починається з втрати.

І не закінчується ніколи.»