1. Ур — пісок мого імені

Пролог

Ісландія. Берег льодовикового моря. 

«Я народився задовго до того, як люди вигадали календар. І дожив до часу, коли вони знову в ньому загубилися.»

Це мій останній запис. Не тому, що я вмираю.

Хоч я й бажав цього більше разів, ніж здатен згадати.

Але тому, що настав момент — сказати.

Іншого не буде.

Зараз я сиджу в дерев’яному кріслі біля вікна. За шибкою — нічне ісландське небо, обвуглене червоними спалахами на горизонті. Кажуть, то північне сяйво, але я знаю цей відтінок. Такий колір має не небо — а палаючий людський гнів.

Внизу селище засинає, та на вулицях усе ще тихо. Люди навчилися боятись не шуму, а тиші. Бо саме після тиші починається головне.

На столі — щоденник.

Його обкладинка потріскалася, мов суха шкіра. Він побував у п’ятнадцяти країнах. Його намагалися відібрати, знищити, вивезти. Його ховали в старих бібліотеках, шили в підкладку плаща, ламали на півслові — й склеювали знову.

Але тепер я пишу не для історії. І навіть не для пам’яті.

Я пишу для тебе.

Так, ти — хто тримає в руках цю книгу.

Можливо, ти читаєш її потай у сховищі. Можливо, з планшета в колонії на Марсі. А, може, ти — остання дитина, що лишилась у світі, якого я більше не побачу. Не важливо. Ти — мій останній слухач.

Я не прагну віри.

Я прагну, щоб ти відчув.

Щоб побачив світ — не в підручниках. А таким, яким він був.

Я знаю, бо я там був. Завжди. Усюди.

Моє ім’я змінювалося сотні разів. Мене називали пастухом, вбивцею, монахом, філософом, зрадником, лікарем, чаклуном. Я говорив шумерською, латинською, старонімецькою, китайською, іспанською, мовчав англійською, писав мовою, якої вже не існує.

Але всі вони — це я.

І я ніколи не помер.

Так, я — той, хто не старіє.

Не хворіє.

Не зникає.

І не забуває. Хоч як би хотів.

Мене питали: як це — жити вічно?

Відповідаю: як носити на спині цілу планету.

Кожна людина, яку я любив, померла.

Кожне місто, у якому я жив, зруйнували або стерли з мапи.

Кожне покоління, яке я бачив, виросло на тих самих помилках.

І я дивився. І мовчав.

Не тому, що був байдужим.

А тому, що не мав права втручатися.

Одного разу я вже це зробив — і померло більше людей, ніж я тоді міг порахувати.

Мій дар — це не безсмертя.

Це — свідчення.

Я — пам’ять.

Жива пам’ять, яку ніхто не питає. Бо кожне нове покоління думає, що воно — перше.

Я народився там, де тепер — пустеля.

У час, коли перші клинописні таблиці ще були майбутнім, а люди вірили, що небо — це купол, пробитий списами богів.

Я був хлопчиком, якого несли до ріки, щоби омити гріхи ще до того, як хтось пояснив, що таке гріх.

Моя мати померла під час пологів.

Мій батько — від зміїного укусу, коли мені було шість.

Плем’я покинуло мене.

Але я вижив.

І, коли мені виповнилось двадцять, я ще виглядав як хлопець.

Коли — сорок, мої ровесники вже стали старцями.

А коли мені було сто — я ще не мав жодної зморшки.

Тоді я вперше зрозумів: щось не так.

Я знав Сократа — особисто. І навіть сперечався з ним про душу.

Я був у Карфагені в день, коли його стерли з лиця землі.

Я тримав у руках перо Леонардо.

Я обідав поруч із Вольтером.

Я ридав у Бухенвальді.

Я стояв на площі Тяньаньмень.

Я бачив, як перша людина ступила на Місяць.

І як останній хлопчик натиснув червону кнопку, думаючи, що це — гра.

Я пам’ятаю, як пахне свіжа глина Урукського храму.

Як звучить тиша, коли зникає місто.

Я знаю, скільки важить смерть однієї дитини. Бо я хоронив їх тисячі.

І все це — досі в мені.

Ви шукаєте істину у книгах, архівах, відео.

А я — її знаю. Бо я жив там.

І зараз, коли світ знову стоїть на краю, я більше не можу мовчати.

Я розкажу все. Як було.

Не для того, щоб мене прославили.

А для того, щоб, може, цього разу — ви дослухались.

Бо якщо ні — більше не буде кому писати.

«Я був вічним. Але зараз я просто — старий. І втомлений.

І, можливо, нарешті готовий — стати смертним.»

Частина I. Початок. 3000–1000 до н.е.

 Урук. Шумер. 2876 до н.е.

Я — Іліан. Мені сім. І я пам’ятаю кожну піщинку того ранку, коли почалося моє життя. Не біологічне. А справжнє. Те, яке ніколи не скінчиться.

Батько казав, що моє ім’я означає «той, хто не зникає з дотику». Я тоді не розумів, але тепер думаю, він щось відчував. Каменярі знали багато, хоч і говорили мало.

Ми жили у місті, яке потім назвуть Ур. На той час воно ще пахло глиною та новими стінами. Люди вважали, що воно буде вічним, бо в ньому живуть боги — або принаймні жреці, які знали їхні імена. Але навіть діти знали: богів більше в піску, ніж у храмах.

Батько будував стіни для царя Лугальанне. А мати варила пиво з фінікової каші. Увечері ми сиділи під гілками акації й слухали, як птахи сперечаються про небо. Я не думав, що щось із цього зникне. Я думав, що воно буде завжди. Як я.

Мені було сім, коли батька розчавила гранітна плита. Вона злетіла зі скелі, коли він намагався врятувати молодого робітника. Мені сказали, що це знак: боги забрали його, бо він був добрим. Але я бачив: його обличчя лежало на піску, розтрощене — і не було в тому жодного знаку, окрім випадку. Я зрозумів, що смерть — це не кара і не нагорода. Це просто випадковість. Як вітер. Як тріщина в камені. Як я.

Вночі я чув, як мати мовчки ридає, поклавши мою голову собі на живіт. Через кілька тижнів вона почала кашляти. Через кілька місяців — зникла. Її забрали жреці. Сказали, що вона "нечиста". Повернулась — уже холодна. З очима, що не моргали. Я пам’ятаю той погляд. Я ще бачив його тисячі разів. Але вперше — тоді.