Пролог
Ісландія. Берег льодовикового моря.
«Я народився задовго до того, як люди вигадали календар. І дожив до часу, коли вони знову в ньому загубилися.»
Це мій останній запис. Не тому, що я вмираю.
Хоч я й бажав цього більше разів, ніж здатен згадати.
Але тому, що настав момент — сказати.
Іншого не буде.
Зараз я сиджу в дерев’яному кріслі біля вікна. За шибкою — нічне ісландське небо, обвуглене червоними спалахами на горизонті. Кажуть, то північне сяйво, але я знаю цей відтінок. Такий колір має не небо — а палаючий людський гнів.
Внизу селище засинає, та на вулицях усе ще тихо. Люди навчилися боятись не шуму, а тиші. Бо саме після тиші починається головне.
На столі — щоденник.
Його обкладинка потріскалася, мов суха шкіра. Він побував у п’ятнадцяти країнах. Його намагалися відібрати, знищити, вивезти. Його ховали в старих бібліотеках, шили в підкладку плаща, ламали на півслові — й склеювали знову.
Але тепер я пишу не для історії. І навіть не для пам’яті.
Я пишу для тебе.
Так, ти — хто тримає в руках цю книгу.
Можливо, ти читаєш її потай у сховищі. Можливо, з планшета в колонії на Марсі. А, може, ти — остання дитина, що лишилась у світі, якого я більше не побачу. Не важливо. Ти — мій останній слухач.
Я не прагну віри.
Я прагну, щоб ти відчув.
Щоб побачив світ — не в підручниках. А таким, яким він був.
Я знаю, бо я там був. Завжди. Усюди.
Моє ім’я змінювалося сотні разів. Мене називали пастухом, вбивцею, монахом, філософом, зрадником, лікарем, чаклуном. Я говорив шумерською, латинською, старонімецькою, китайською, іспанською, мовчав англійською, писав мовою, якої вже не існує.
Але всі вони — це я.
І я ніколи не помер.
Так, я — той, хто не старіє.
Не хворіє.
Не зникає.
І не забуває. Хоч як би хотів.
Мене питали: як це — жити вічно?
Відповідаю: як носити на спині цілу планету.
Кожна людина, яку я любив, померла.
Кожне місто, у якому я жив, зруйнували або стерли з мапи.
Кожне покоління, яке я бачив, виросло на тих самих помилках.
І я дивився. І мовчав.
Не тому, що був байдужим.
А тому, що не мав права втручатися.
Одного разу я вже це зробив — і померло більше людей, ніж я тоді міг порахувати.
Мій дар — це не безсмертя.
Це — свідчення.
Я — пам’ять.
Жива пам’ять, яку ніхто не питає. Бо кожне нове покоління думає, що воно — перше.
Я народився там, де тепер — пустеля.
У час, коли перші клинописні таблиці ще були майбутнім, а люди вірили, що небо — це купол, пробитий списами богів.
Я був хлопчиком, якого несли до ріки, щоби омити гріхи ще до того, як хтось пояснив, що таке гріх.
Моя мати померла під час пологів.
Мій батько — від зміїного укусу, коли мені було шість.
Плем’я покинуло мене.
Але я вижив.
І, коли мені виповнилось двадцять, я ще виглядав як хлопець.
Коли — сорок, мої ровесники вже стали старцями.
А коли мені було сто — я ще не мав жодної зморшки.
Тоді я вперше зрозумів: щось не так.
Я знав Сократа — особисто. І навіть сперечався з ним про душу.
Я був у Карфагені в день, коли його стерли з лиця землі.
Я тримав у руках перо Леонардо.
Я обідав поруч із Вольтером.
Я ридав у Бухенвальді.
Я стояв на площі Тяньаньмень.
Я бачив, як перша людина ступила на Місяць.
І як останній хлопчик натиснув червону кнопку, думаючи, що це — гра.
Я пам’ятаю, як пахне свіжа глина Урукського храму.
Як звучить тиша, коли зникає місто.
Я знаю, скільки важить смерть однієї дитини. Бо я хоронив їх тисячі.
І все це — досі в мені.
Ви шукаєте істину у книгах, архівах, відео.
А я — її знаю. Бо я жив там.
І зараз, коли світ знову стоїть на краю, я більше не можу мовчати.
Я розкажу все. Як було.
Не для того, щоб мене прославили.
А для того, щоб, може, цього разу — ви дослухались.
Бо якщо ні — більше не буде кому писати.
«Я був вічним. Але зараз я просто — старий. І втомлений.
І, можливо, нарешті готовий — стати смертним.»
Частина I. Початок. 3000–1000 до н.е.
Урук. Шумер. 2876 до н.е.
Я — Іліан. Мені сім. І я пам’ятаю кожну піщинку того ранку, коли почалося моє життя. Не біологічне. А справжнє. Те, яке ніколи не скінчиться.
Батько казав, що моє ім’я означає «той, хто не зникає з дотику». Я тоді не розумів, але тепер думаю, він щось відчував. Каменярі знали багато, хоч і говорили мало.
Ми жили у місті, яке потім назвуть Ур. На той час воно ще пахло глиною та новими стінами. Люди вважали, що воно буде вічним, бо в ньому живуть боги — або принаймні жреці, які знали їхні імена. Але навіть діти знали: богів більше в піску, ніж у храмах.
Батько будував стіни для царя Лугальанне. А мати варила пиво з фінікової каші. Увечері ми сиділи під гілками акації й слухали, як птахи сперечаються про небо. Я не думав, що щось із цього зникне. Я думав, що воно буде завжди. Як я.
Мені було сім, коли батька розчавила гранітна плита. Вона злетіла зі скелі, коли він намагався врятувати молодого робітника. Мені сказали, що це знак: боги забрали його, бо він був добрим. Але я бачив: його обличчя лежало на піску, розтрощене — і не було в тому жодного знаку, окрім випадку. Я зрозумів, що смерть — це не кара і не нагорода. Це просто випадковість. Як вітер. Як тріщина в камені. Як я.
Вночі я чув, як мати мовчки ридає, поклавши мою голову собі на живіт. Через кілька тижнів вона почала кашляти. Через кілька місяців — зникла. Її забрали жреці. Сказали, що вона "нечиста". Повернулась — уже холодна. З очима, що не моргали. Я пам’ятаю той погляд. Я ще бачив його тисячі разів. Але вперше — тоді.