Сповідь!

Сповідь!

Завтра буде бій! Бій за “Вогненну землю”... Це перший і може останній лист до Вас, Мамо! Я не дуже сентиментальний, листів ніколи не складав і писати їх не вмію, але я хочу, щоб цей лист був написаний саме рукою, тією ручкою, що Ви мені подарували, відправляючи до школи, та яку я завжди тримаю біля серця, як талісман. Я хочу, щоб цей лист став моєю сповіддю до Вас, Мамо!

Мамо, можна на Ти? - я ніколи не називав Вас так, ми не встигли стати дуже близькими за ті роки життя, що Ви мені присвятили, коли ми жили разом.

Завтра магічний день, п’ятниця, 13, день, коли мене підкинули в дитячий будинок, сім років, як Ви мене всиновили і п’ять років по тому, як я втік із нашого дому. Мабуть, це саме той день, коли я народився і коли я загину.

В мене тепер все гаразд - я обрав собі професію військовослужбовця, з Божою допомогою відмінно закінчив державне військове училище. Армія стала моєю другою домівкою, звісно, після нашого затишного будинку біля парку. Я відчуваю: бути військовим - це моє покликання. Впевнений, що армія - це справа мого життя, я ніби народився, щоб носити форму та жити за військовим статутом. Мені подобаються військова дисципліна та життя за розпорядком. Як зразковий курсант-випускник, я опинився за кордоном, в миротворчій місії на краю світу, де йде війна, на «Вогненній землі»; вважаю, це є безцінний досвід для мене.

Тут, в армії, мені набагато краще, ніж було в дитячому притулку. Я ніколи не розповідав Вам про те, як мені було там погано. На жаль, мене не вдалося остаточно виховати та зробити повноцінною, цілісною людиною, як Ви про це мріяли, але дали мені зрозуміти, що таке істинна материнська любов і що таке батьківський дім, в якому живе справжня любляча родина. Наша маленька родина.

Мамо, ти для мене найрідніша і найближча людина. Все, що я робив гарного в житті, було з думкою про тебе. Я стану добрим воїном та справжнім солдатом.

Я хочу розповісти тобі, як мені було нестерпно погано в дитячому будинку, та думаю, ти завжди знала це. Через дивний розріз очей та колір шкіри в нашій маленькій дитячій зграї було соромно спілкуватися зі мною. Навіть дівчатка, які іноді жаліли слабаків та боягузів, не наважувалися це робити. Спочатку мене зневажали, а потім, коли трохи підріс, продовжували зневажати, але й боялися. Бити мене вже ніхто не наважувався. Я був як маленьке самотнє вовченя: не можу бити руками й ногами - буду гризти зубами; кожна нова бійка з моїми ворогами була наче остання в житті.

З раннього дитинства я відчував люту ненависть і гнів. Тільки книги були моїми єдиними друзями у притулку.

Мій світ перевернувся і серце наповнилося любов’ю, коли ти з’явилася у моєму житті, і я зрозумів, що не пропащий. Раніше навіть не уявляв, що мене можуть всиновити, що комусь в цьому житті можу бути потрібним.

Навіть зараз не до кінця розумію (хоча й намагаюсь), як це все могло статися. Я - сирота, напівкровка; в дитячому будинку мене прозвали “Монголом”, через схожість з Чингісханом, ілюстрація якого була в підручнику з історії за 5 клас; досить дорослий, я ніколи не знав, хто насправді мої батьки, зовсім не балакучий, дуже замкнутий, невеселий та не компанійський хлопець. І ти - дуже успішна людина, з блискучою кар’єрою, жінка- моряк і судовий механік. Я раніше і не чув про таке, щоб головним механіком великого судна- балкера була жінка.

Ти, напевно, така єдина на всьому білому світі, Мамо, - спеціаліст з судової механіки, яка все життя присвятила своїй кар’єрі. Ні сім’ї, ні дітей, ніяких рідних, навіть тварини в тебе не могло бути - лише море, робота, машинне відділення, коротенька відпустка - і знову робота, море... І так безкінечно. Не можу зрозуміти, навіщо я був тобі потрібен?!

Я впевнений, що твоє життя було б незмінним ще довго і ти б продовжувала займатися своєю улюбленою справою там, де жила твоя душа, на просторі у морях та океанах, біля залізного серця судна, головного двигуна, що був для тебе справжньою родиною.

Я ніколи не забуду, як побачив тебе в перший раз у дитячому притулку. Всі запам’ятали цю високу, суху, бездоганну жінку, з важким поглядом, низьким командним голосом та великими чорними очима. Не забуду, як ти мені потім розповідала, що, перебуваючи у відпустці на березі, займалася благодійністю і допомагала дитячим будинкам, тому що, як тоді казала, на березі більше немає чого робити! Ніколи не забуду, як ти описувала момент, коли побачила мене і відразу зрозуміла, що саме той хлопчик, з дуже дивною зовнішністю, і є твій син, якого в тебе ніколи не було. Як заради мене, хлопчика, якого бачила вперше в житті і якого пожаліла, ти пожертвувала своєю двадцятирічною кар’єрою і своїм успішним, вже усталеним життям.

Я ніколи не забуду і ті два роки, що ми прожили разом у нашому будинку, коли твої очі з часом все тьмяніли і тьмяніли. Тобі було тісно жити на березі. Моя мама старіла. В тебе забрали життя, тобто ти добровільно його віддала. Хоч ти й віддала мені всю свою увагу і материнську турботу, і я дійсно відчував атмосферу справжньої сім’ї, ти була не зовсім щаслива і дуже сумувала за морем. Я дуже гостро відчував це і бачив, як ти старіла.

Як раніше ти самовіддано присвячувала себе роботі у морі, так тепер ти повністю поринула в створення домашнього вогнища для нашої маленької сім’ї, де ми були самі на всьому білому світі. Але ця атмосфера домашнього тихого сімейного життя не змогла замінити твого життєвого покликання.