Розділ 22

— Сподіваюся ти не на той світ нас везеш. Тисни ліву педаль до упору, це зчеплення, — сипить Панченко, безпорадно заплющуючи очі й сильніше втискаючись у крісло. — іншу ногу на праву педаль. Потім вмикай першу передачу і плавно відпускай зчеплення. 

— Ага, ясно, — панікую, але намагаюся не показувати свого страху. Подумаєш, я добре їжджу за кермом. Це ж те саме, може третя педаль не важлива і її не доведеться часто тиснути. Пристебую пасок безпеки. — Зараз усе буде в найкращому вигляді.

Попри мою вдавану хоробрість, у мене підтискаються пальці на ногах. Я затискаю зубами губу, щосили вижимаю ліву педаль і з диким, скрежещучим звуком, втикаю важіль кудись уперед. Здається, влучила. Робоча нога на автопілоті перелітає на педаль газу, я тисну її від душі й кидаю зчеплення.

Авто робить дикий, жаб'ячий стрибок уперед, миттєво глохне і з металевим брязканням застигає. Нас обох із силою кидає вперед, але ремені безпеки спрацьовують як треба.

— Прокляття! — я верещу, б'ю долонями по керму. — Ця педаль явно зайва. Може її ігнорувати?

 — Вероніко, плавно відпускай щеплення, не одразу і зовсім трохи натискай на газ, — тримаючись за шию, стогне Панченко. Здається, від цього маневру його алергія ледь не вилетіла сама собою.

Я знову повертаю ключ у запалюванні. Цього разу двигун реве так, наче ми беремо участь у перегонах, шини видають пекельний свист, і ми з пробуксовкою вилітаємо з парковки під шоковані погляди студентів.

— О, я їду! Гляньте, який я класний водій, — задоволена собою, міцно стискаю кермо.

— Я б подивився, але в мене запливає друге око, — глухо відгукується Любомир. — Судячи з того, як реве двигун, ти досі їдеш на першій передачі. Коваленко, перемкни на другу, бо ми вибухнемо ще до перехрестя.

— А де друга? Куди її тицяти? — паніка повертається з новою силою.

— Прямо під першою. Тисни зчеплення і потягни важіль на себе. 

Я витискаю педаль, смикаю важіль, машина знову здригається, але слухняно переходить на м'якший хід. Попереду виростає широке перехрестя, і зелене око світлофора зрадницьки починає миготіти, змінюючись на жовтий. Прямо перед нами вишиковується ціла шеренга машин.

— О ні, ні, ні! Тільки не червоний, — панічно скиглю, гарячково переставляючи ногу на педаль гальма.

Я тисну на неї з усієї сили, чекаючи, що машина миттєво вкопається в асфальт, як моя слухняна дівчинка. Але монстр Панченка мав на цей рахунок власну думку. Авто лише злегка, ліниво сповільнює хід, продовжуючи впевнено котитися прямо в бампер новенького блискучого позашляховика.

— Вона не гальмує, — я верещу, вчепившись у кермо так, що аж нігті хрустять. — Ваше корито зламалося. О боже, я не хочу в тюрму, у мене ще сесія не здана.

Любомир, який здається майже нічого не бачить і просто орієнтується за звуками моєї істерики, судорожно випрямляється в кріслі й хапається пальцями за ручку.

— Зчеплення! Тисни щеплення, ліву педаль, разом з гальмом і не відпускай її, поки ми повністю не зупинимося.

— Навіщо дві педалі для однієї зупинки? — у повному розпачі кричу, але слухняно б'ю обома ногами по педалях, витискаючи і гальмо, і це кляте зчеплення до самого упору.

Машина нарешті видає ображений скрегіт, і зупиняється надто близько до авто попереду. Мене з силою кидає вперед, а потім назад на спинку крісла. Двигун моментально затихає. Заглохли.

У салоні повисає така тиша, що чути лише моє шалене, уривчасте дихання. Я заплющую очі, притискаючи долоні до палаючого обличчя. Мої ноги досі ходять ходором, а спина змокріла від хвилювання.

— Ми живі? — запливле обличчя Любомира зараз виражає весь спектр емоцій людини, яка щойно зазирнула в очі смерті.

— Живі, але вашій машині потрібен екзорцист, або мені заспокійливе. Чому ви не могли купити нормальне авто, де дві педалі, як у всіх людей?

— Це нормальне авто, і воно не винне, що ти вмієш їздити. 

Поїздка продовжується і виявляється випробуванням для моїх нервів. На горизонті нарешті з’являється знайома будівля міської лікарні, й я готова розридатися від полегшення. Наш екстремальний заїзд містом, який супроводжувався регулярним смиканням машини, ревінням мотора і моїми добірними прокльонами на адресу винахідників механічної коробки передач, підходить до кінця. Хоча, я вже вловила суть, і їзда більше не здається екстремальним атракціоном.

Залітаю на парковку медичного закладу, в останній момент згадуючи про кляте зчеплення, і з диким скрипом гальм паркуюся прямо біля входу для швидкої допомоги. Двигун ображено глохне.

— Усе, домчалися. Довезла живого. Вилазьте! — висмикую ключ із запалювання.

Повертаю голову до пасажирського сидіння і відчуваю, як серце знову стискається від паніки.