Розділ 21

Я з силою відкидаюся на спинку стільця, ледь не задихаючись від люті. Мої щоки знову починають горіти.

— Трясця йому, — схрещую руки на грудях. — Ну яка ж падлюка, знайомства його не цікавлять. Мабуть, він просто відчув пастку.

— Мені здається, він справді якийсь непробивний, — Настя знизує плечима. — Або Аліна просто не в його смаку. 

— Ага, він любить він гроші “ПротекшеналГруп”, і грає надто обережно. Розуміє, що якщо зараз десь зачепиться з молоденькою, то весь його план з мільйонним спадком прогорить. Хитрюга! Прорахував усе наперед.

Проте десь всередині зароджуються сумніви. Після сьогоднішньої ночі він відкрився для мене з іншого боку і не хочеться вірити, що все було фальшем.

Наступний день в університеті минає як у тумані. Я з усіх сил намагаюся ігронувати Панченка, а на його парі сиджу як на голках. Після занять виходжу на заднє подвір'я, і рада, що нарешті їду додому. Підходжу до свого авто та застигаю від злості. Якийсь нахаба на величезному чорному позашляховику припаркувався впритул до мого бампера, ставши впоперек тп повністю заблокувавши виїзд мені та ще одному авто. Назад здати не можна, там глуха стіна корпусу, а спереду цей танк. Водій припаркував авто на проїжджій  частині і пішов геть.

— Ну що за ідіот! — зітхаючи, від злості копаю колесо чужого джипа. Жодної реакції. Сигналізація мовчить, а під лобовим склом жодного номера телефону.

Роздратовано озираюся навколо, шукаючи очима власника авто, і раптом мій погляд вихоплює знайому постать біля сусіднього ряду машин. Панченко стоїть біля свого автомобіля, але поводиться якось дивно. Цей завжди ідеальний, зібраний викладач судорожно тре шию, його обличчя стрімко набрякає і червоніє, а з очей градом котяться сльози. Він важко, зі свистом вдихає повітря, спираючись однією рукою на капот своєї машини. 

— Любомире Володимировичу? — підбігаю ближче, і від побаченого в мене перехоплює подих.

Праве око Панченка вже майже повністю запливло, шкіра на шиї покрилася пухирями, а навколо нього досі кружляє велика, розлючена оса.

— Оса... — він хрипить, і його голос звучить так глухо й безпорадно, що мені стає по-справжньому страшно. — Укусила в шию. Алергія... Швидко, потрібна лікарня, — говорить уривчасто.

Він безпорадно тягнеться рукою до кишені брюк, намагаючись дістати ключі, але його пальці тремтять і не слухаються. На лобі виступають великі краплі поту. Залізний Панченко на моїх очах перетворюється на вразливого, потребуючого допомоги чоловіка.

— Так, тихо, заспокойтеся, — мій голос зривається на панічні нотки, але я змушую себе діяти. —  моє авто заблокував якийсь придурок. Я не виїду. Викличу швидку.

— Їдь на моїй, — чоловік тягнеться до кишені і миттю хапається за капот. — Тут недалеко, а поки приїде швидка, то може бути вже пізно.

Його слова кидають мене у паніку. Я гарячково ще ближче наближаюся до нього:

— Де ключі? У лівій кишені?

Він слабо киває, важко ковтаючи повітря. Роблю крок уперед, опиняючись у щільній близькості до його гарячого тіла. Мої пальці обережно, але рішуче ковзають у кишеню штанів. Тканина тонка, і я виразно відчуваю твердість його стегна. Моє серце робить божевільний кульбіт, але зараз не час для зніяковіння. Я швидко намацую металевий брелок і витягую ключі назовні.

Натискаю на кнопку брелка, і двері клацають. Я обережно допомагаю Любомиру сісти на сидіння, притримуючи його за плечі, щоб він не вдарився головою об дах. Він безпорадно відкидається на підголівник, важко і переривчасто дихаючи, притискаючи долоню до набряклої шиї.

— Я зараз, я швидко, тримайтеся! — напівшепотом говорю я, зачиняю його двері й оббігаю машину.

Застрибую на водійське крісло, гарячково вставляю ключ у замок запалювання. У голові пульсує єдина думка: “Встигнути його врятувати”. Я впевнено дивлюся вниз, збираючись натиснути на гальмо, щоб вилетіти з парковки і застигаю в німому шоці, відчуваючи, як холоне кров.

Під моїми ногами красуються три педалі. Три! Замість звичних двох. Погляд ковзає вище, і я бачу важіль коробки передач із купою цифр замість знайомих літер. Вся моя примарна впевненість миттєво випаровується. Панікую і бовкаю дурницю:

— Е-е-е... у вас зайва педаль.  

Любомир, який уже насилу розплющує ліве око через сильний набряк, поволі повертає голову в мій бік. З його ока котиться велика сльоза або від отрути оси, або від усвідомлення того, з ким і на чому він зараз вирушить у свою останню путь.

— Вероніко, — його голос звучить як шелест сухого листя. — Скажи мені, що ти вмієш їздити на механіці. Благаю тебе.

— Ну, — роблю загадкову паузу, приміряючи ноги до педалей. Не хочеться розбивати його надії. — В автошколі на першому занятті нам показували презентацію. А взагалі, що за кам’яний вік? Хто зараз їздить на механіці?

— Поважний чоловік. З механікою краще відчувається авто, — Панченко важко дихає. — Забудь, викликай швидку.

— Ні, я поїду, — злить моя власна безпорадність. — Кажіть, що робити.