Розділ 20

Час летить абсолютно непомітно. Замкнений простір кухні, який спочатку здавався пасткою, тепер здається затишним прихистком, де існуємо тільки ми двоє. Я зовсім не відчуваю втоми, хоча стрілки годинника над холодильником невблаганно повзуть уперед. Навпаки, від його низького голосу, від того, як він уважно слухає кожне моє слово і як тепло посміхається моїм безглуздим дитячим історіям, усередині розливається приємне, лоскотливе тепло.

Перші промені світанку починають пробиватися крізь кухонне вікно, фарбуючи стіни в ніжно-рожевий колір, я раптом ловлю себе на думці, що мені зовсім не хочеться, щоб цей замок на дверях відчинявся.

Любомир замовкає на пів слові, м'яко всміхаючись, коли помічає, як я сонно жмурюся від першого промінчика, котрий впав мені на обличчя.

— Ну от і ранок, Вероніко, — вперше Любомир називає мене по імені. Не Веронця, яке скажено дратує, не Коваленко, а саме по імені. На його обличчі легка тінь втоми, але зелені очі дивляться на мене з теплом, і серце знову зрадницьки калатає. — Зараз прокинеться твоя бабуся і наша ізоляція закінчиться.

За дверима коридору дійсно лунають перші тихі кроки й знайоме шурхотіння бабусиних капців. Позаду лунає знайомий металевий хрускіт, ручка дверей кілька разів смикається, і зрештою старе дерево з рипінням піддається. Двері відчиняються, і бабуся застигає на порозі, переводячи приголомшений погляд з мене на Любомира. Уявляю, яка картина постає перед її очима. Я сиджу на стільці з підібганими ногами, кутаючись у піжаму з каченятами й стискаючи порожню тарілку з-під торту, а поруч зі мною стоїть Любомир. 

— Любчику, Вероніко, ви щойно прокинулися?

— Бабусю, це не те, що ти думаєш, — гарячково випалюю я, миттєво злітаючи зі стільця. Щоки починають палати з такою силою, що мені хочеться провалитися крізь землю. — Твоя дурна клямка знову заклинила, ми не могли вийти і довелося чекати, поки ти не відчинеш двері.

— Ну звісно, заклинила, — бабуся розпливається в такій задоволеній посмішці, що мені стає ніяково. Вона красномовно дивиться на Панченка, а потім на моє розчервоніле обличчя. — Я ж попереджала, що замок вередує. 

Панченко, на відміну від мене, ні краплі не ніяковіє. Його голос звучить спокійно:

— Вероніка каже правду, замок нас заблокував. Але ми провели час із користю. Поспілкувалися.

Він переводить свій смарагдовий погляд на мене, і на його губах з'являється ледь помітна, таємнича посмішка, призначена тільки для мене однієї. У цьому погляді вже немає вчорашньої ворожості, а щось нове, від чого всередині солодко стискається живіт.

— Ну й чудово, — бабуся задоволено сплескує долонями, буквально сяючи від щастя. Вона щиро вірить, що ми й справді примирилися. 

— Піду вмиюся і переодягнуся, — тікаю з кухні, щоб уникнути незручностей. Голос Панченка наздоганяє мене у коридорі:

— У нас перша пара. Побачимо, як ти засвоїла матеріал.

— Після безсонної ночі я не готова відповідати, — зупиняюся та роблю благальний погляд. — Можна я перездам іншого разу? 

— Жодних поблажок, — Любомир залишається невблаганним.

Я тікаю у ванну. У мене шалене серцебиття і повний хаос у голові. Ця ніч закінчилася, але наша з ним гра, перейшла на абсолютно новий, небезпечний рівень.

На парах Панченко сама суворість. Питає мене так, наче я маю знати весь матеріал на пам’ять. Сам сидить за столом та квітне. Не видно, що він цієї ночі майже не спав. Ледве досиджую останню пару і нарешті від Аліни приходить повідомлення.

— Ну що там? — від нетерпіння штовхаю Настю у лікоть та поглядом тягнуся до її телефону. — Він відповів? Погодився зустрітися?

Настя важко зітхає, відкладає мобільний і дивиться на мене з таким виглядом, наче збирається повідомити про провал світового масштабу.

— Наш план зазнав фіаско.

— Як це фіаско? — я підвищую голос і ловлю на собі здивовані погляди одногрупників. Продовжую говорити пошепки:

— Вона що, погано старалася? Вона скинула йому те гаряче фото в купальнику, яке ми обирали?

— Скинула, — приречено киває Настя. — І фото, і купу недвозначних натяків про те, що вона випадково побачила його сторінку і втратила голову від його очей. І знаєш що? Цей твій Панченко спочатку два дні взагалі ігнорував її повідомлення. Аліна каже, прочитав, але не відписував.

— Ой, теж мені, набивав собі ціну! — я пирхаю від злості, відчуваючи, як усередині все закипає. — А потім? Коли прочитав, клюнув?

— У тому-то й річ, що ні. Сьогодні вранці нарешті відписав. Сухо, коротко і максимально обрубано. Цитую: “Добрий день! Знайомства мене не цікавлять. Не пишіть мені більше”. І все, Вероніко. Навіть смайлика жодного не поставив, сухар клятий.