Розділ 18

Дивлюся на вказане місце, переводжу погляд на його м’язи, котрі видніються через футболку, і всередині знову спалахує дух протиріччя. Сидіти й покірно чекати ранку в компанії привабливого напівоголеного чоловіка — це особливий вигляд катування.

— Ще чого, я не збираюся сидіти на кухні аж до ранку, через те, що хтось вдало зачинив двері.

Схрещую руки на грудях. Намагаюся дивитися виключно на його обличчя, але погляд зрадницько ковзає донизу на його кляті кубики. Я й не підозрювала, що Панченко ховає під сорочкою та строгим піджаком. Він знизує плечима:

 — Тоді стій, мені байдуже.

Любомир відходить від дверей, висуває стілець і по-господарськи сідає за стіл, вільно витягнувши свої довгі ноги. Його спокій дратує до нестями. Він сидить на кухні, розслаблений, наче хижак на відпочинку, і безсоромно розглядає мене з ніг до голови. Уявляю який недолугипй вигляд я маю у цій піжамі з качечками.

Якщо вже я застрягла тут до ранку, то точно не варто сидіти голодною. Якщо мені судилося провести цю ніч у персональному пеклі, то я хоча б зроблю це на ситий шлунок. Підходжу до холодильника та вибираю звідти омріяний шоколадний торт. Кладу його на стіл перед Панченком та беру виделку до рук. Відламую чималий шматок бісквіта і відправляю до рота. Шоколад приємно тане на язиці, але задоволення безнадійно псує важкий, палаючий погляд Панченка.

— Заїдаєш стрес, Веронцю? — з його вуст це звучить з насмішкою.

— Відновлюю нервові клітини, які ви знищуєте, — відповідаю з повним ротом.

Панченко повільно схиляє голову набік, ковзаючи поглядом від мого розпатланого пучка до губ, замурзаних шоколадом. У його очах знову з'являється той небезпечний, голодний блиск.

— Поділишся? Я теж змарнував чимало енергії цієї ночі, намагаючись тебе не по… — він робить коротку паузу, яка б'є по нервах сильніше за струм. — Намагаючись відчинити ті двері.

— Переб'єтеся, Любомире Володимировичу, — я з викликом наколюю на виделку ще один шматок торту і показово відправляю його до рота. — Це мій трофей. І взагалі, солодке на ніч псує ідеальну фігуру. Вам би варто було поберегти свій прес для весільних фотографій з бабусею.

Любомир сміється та демонструє ідеальну посмішку. Він підіймається зі стільця, і кожен його плавний рух змушує мене мимоволі напружитися.

— Про мій прес не хвилюйся,— він робить повільний крок у моєму напрямку. — А от про що варто хвилюватися тобі, то це про те, що до ранку ми тут одні, і захищати твій торт від мене зараз нікому.

Панченко зупиняється так близько, що я знову опиняюся в пастці між ним та кухонними меблями. Намагаюся не показувати свого збентеження:

— Виберіть собі інший об'єкт для полювання.

 Мій голос звучить занадто хрипко, і це мене дратує. Я стараюся тримати дистанцію, але погляд зрадницьки опускається на його широкі плечі.

— А якщо я хочу саме цей? — Любомир повільно підносить руку.

Я мимоволі тамую подих, очікуючи, що він знову торкнеться моїх губ, але його гарячі пальці обережно перехоплюють мою руку, в якій я стискаю виделку. Його долоня накриває мою. Від цього дотику шкірою пробігає струм, а час ніби сповільнюється. Не зводячи з мене знущального погляду, Панченко впевнено скеровує мою руку з виделкою. Наколює маленький шматочок шоколадного бісквіта з тарілки.

Мені варто вирвати руку, влаштувати скандал, штовхнути його, але я стою як прикована, загіпнотизована цією божевільною, забороненою близькістю. Чую, як шалено калатає моє серце, і, здається, цей стукіт заповнює всю кімнату. Любомир підносить виделку до своїх губ і з'їдає торт, так і не випустивши моїх пальців зі свого полону. Його губи ледь помітно здригаються в задоволеній посмішці.

— Дійсно, занадто солодко, — тихо, з глибокою нічною хрипотою вимовляє він, і від цього звуку моє серце робить черговий кульбіт. — Але мені подобається.

Він нахиляється ще нижче, майже торкається своїм гарячим чолом мого. Наше дихання змішується, стаючи одним на двох. Нас обох тягне вперед із такою некерованою, гріховною силою, що повітря між нами буквально тріщить від напруги. Навіть через тонку тканину піжами я відчуваю шалене тепло його тіла. Один рух — і цей тонкий лід розлетиться на друзки. Проте Панченко не цілує, лише продовжує катувати мене своєю близькістю, тримаючи мою руку в своїй.

— Любомире, — зривається з моїх губ тихий, безпорадний шепіт. Я вперше називаю його на ім'я, і це звучить як остаточна капітуляція.

Він на мить заплющує очі, сильніше стискаючи мої пальці, наче намагається приборкати якогось внутрішнього звіра. Напруження між нами досягає апогею, стає майже болісною. Я хочу його поцілувати. Хоч потім він все заперечуватиме, а бабуся мені не повірить, але цей поцілунок зараз здається необіхідним. Наважуюся та тягнуся до його губ.

Буду вдяна, якщо натиснете на серденько біля книги та підпишетеся на мою сторінку.