Розділ 17

Любомир не відступає ні на сантиметр. Навпаки, він перехоплює мої зап’ястя своїми великими, гарячими долонями й повільно, впевнено притискає мої руки до стільниці по обидва боки від моїх стегон. Цей рух виходить настільки владним і чуттєвим, що в мене перехоплює подих.

— Боїшся цієї близькості? — він нахиляється ще нижче, так що кінчик його носа майже торкається моєї щоки, а гаряче дихання обпікає шкіру на шиї. 

По тілу миттєво розлітається армія мурашок. Заплющую очі та з усіх намагаюся не піддатися спокусі. Якщо він поцілує мене тут, то я не матиму жодних доказів, щоб показати це бабусі та  прогнати геть цього гада. 

— Я боюся тільки одного, — намагаюся говорити впевнено, хоча голос зрадницьки тремтить. — Що ви обдурите мою бабусю і вона страждатиме.

Він відхиляється від мене, наче щойно згадав про свою наречену. Його великі пальці ледь ковзають по внутрішньому боці моїх зап'ясть, і від цього майже невагомого дотику серце починає гупати ще швидше. Ненавиджу власне тіло за те, що воно так підло реагує на цього чоловіка.

— Я чесний з нею і всього лише хочу порозумітися з її онукою.

На коротку мить, його погляд опускається до моїх губ,  але цього виявляється достатньо, щоб у пам'яті спалахнув той клятий вечір у клубі. Гучна музика, напівтемрява, його гарячі долоні на моїй талії... Я поспішно відганяю невчасні спогади та вдаю обурення.

— Ви обрали дивний спосіб для порозуміння. Ви що, надумали мене спокусити?

— А ти б спокусилася? — старанно уникає відповіді.

— Тільки б якщо, ти розірвав заручини зі своєю нареченою, — звабливо прикушую губу.

Любомир хмикає. Його великі пальці повільно погладжують ніжну шкіру на моїх зап'ястях, викликаючи нові розряди струму у тілі. Він дивиться на мої вуста з голодною, некерованою пристрастю, і я сподіваюся, що зараз відбудеться його капітуляція. Лише один рух і вся стриманість чоловіка розлетиться на друзки. Панченко повільно, ніби знущаючись, послаблює хватку. 

— Хороша спроба, Веронцю, але цього не буде, — Панченко відпускає мене надто різко, наче щойно він доторкнувся до розпеченого заліза.

Я роблю глибокий вдих, і нарешті отримую ковток кисню, якого так бракувало. Панченко відступає на два кроки назад, його дихання важке, але на обличчя повернулася та непробивна маска. Гад! Він знову переміг у цій дуелі, залишаючи мене згорати від сорому та цього зрадницького, гріховного розчарування.

— Йди спати, і не шукай на ніч пригод, — Любомир відводить погляд.

Я настільки збентежена його дотиками, що навіть не маю сили сперечатися та доїдати свій торт. Швидко прямую до дверей, хапаюся за ручку, із силою тисну вниз, але вони не відчиняються. Двері вкотре заклинило. Гарячково смикаю ручку знову і знову, але нічого не змінюється. Штовхаю їх плечем, проте старе дерево навіть не ворушиться. Трясця! Тільки не це і не зараз.

— Проблеми, Коваленко? — лунає з-за спини нестерпно спокійний, лінивий голос мого нічного кошмару.

Розвертаюся спиною до дверей, міцно вчепившись руками в заклинену клямку, і з розпачем дивлюся на Панченка. Він повільно підходить ближче, невимушено сховавши руки в кишені своїх спортивних штанів. 

— Замок заклинило, — безпорадно розводжу руками. — Зробіть щось, зрештою, ви ж чоловік.

Панченко зупиняється за крок від мене, розглядаючи мої невдалі спроби врятуватися втечею. Я відступаю убік, а Любомир вовтузиться біля дверей. Через декілька хвилин марних намагань, виголошує свій вердикт:

— Їх таки заклинило.

— Та невже? — злісно зіщулюю очі. — Я й не знала. Може виб’єте їх?

— Не вийде, вибивати потрібно з іншого боку.

— Може, я виберуся через вікно? — радісно підхоплюю цю ідею й одразу ж дивлюся в бік великого кухонного скла.

Це ж геніально! Вистрибнути в сад, обійти будинок і подзвонити у дзвоник. Бабуся відчинить і мене врятовано! Я роблю крок убік, готова до рятувальної місії, але Панченко навіть не рухається з місця. Він лише хитає головою:

— Тут надто високо. У вас високе підвальне приміщення.

Ох, він має рацію. Крім того, не хочеться впасти у троянди на їхні колючки. Почуваюся загнаною у пастку. Безпорадно розвожу руками:

— То що нам робити? 

— Судячи з усього чекати, поки твоя бабуся не прокинеться і не випустить нас. Сідай на стілець, попереду дуже довга ніч.