Розділ 15

Панченко підводиться та підходить до бабусі. Втуплюється поглядом в екран і стискає плечима:

— Самому цікаво. Я це вперше бачу.

— Звісно, ви не можете сказати інакше, — йду в атаку та звинувачую чоловіка у тому, що він не робив. Десь всередині до мене прокрадається дрібка сумління, але я швидко заглушую її. Любомир хитає головою:

— Хтось просто використав моє фото з офіційного сайту кафедри. Це фейк, і, судячи з усього, створений зовсім нещодавно. Правда ж, Вероніко? — він вимовляє моє ім'я так, наче знає всю правду. Я продовжую нападати:

— Фейк? Ну звісно, як зручно. Чомусь я припускала, що ви скажете щось подібне.

У цю саму секунду мій телефон, який досі тримає в руках бабуся, голосно вібрує. На екрані вискакує сповіщення з того самого додатка знайомств. Повідомлення від якоїсь користувачки “Дінка-Блондінка”, адресоване Любомиру. Бабуся вголос читає текст, і з кожним її словом моя душа з криком провалюється в п'яти:

«Любчику, привіт! Познайомимося?»

У кімнаті повисає гробова, оглушлива тиша. Всі одразу розуміють, що аккаунт Любчика у моєму телефоні, і що його сторінку створила я. Бабуся повільно підіймає на мене погляд, і в її очах тепер читається не образа на Любомира, а суворий, праведний гнів, спрямований виключно на мене. Мій підступ розкрили за одну секунду, причому моєю ж зброєю.

— Ну що, Вероніко? — голос бабусі звучить тихо, але від цього металевого тону мені хочеться крізь землю провалитися. Вона обережно, але з силою кладе мій телефон на стіл, прямо перед моєю тарілкою. — Як ти це поясниш? Ти вирішила влаштувати це дешеве шоу, щоб очорнити Любомира? 

— Бабусю, я... — слова застрягають у горлі.

Гарячково дивлюся на екран, де досі світиться це кляте “Познайомимося?”, адресоване Любчику. Яка ж я дурна! Створюючи акаунт зі свого телефона, я й не подумала, що сповіщення про нові повідомлення приходитимуть мені на екран у реальному часі. Мій власний капкан зачинився на моїй же шиї.

— Ти що? Може досі цих ігор. Ти моя єдина онука, і замість того, щоб порадіти за мене, ти робиш все, щоб посварити мене з нареченим. Це ж додуматися до такого! — бабуся кипить від злості.

— Але ти не хочеш бачити, що він пройдисвіт, — захищаюся та намагаюся достукатися до неї. — Йому потрібні тільки гроші. Я бажаю захистити тебе.

— Не треба мене захищати, — бабуся підвищує голос. Такою сердитою я її не пам’ятаю. — Я чудово все бачу, і більше ніж потрібно. Зараз я чітко бачу, що ти хочеш нас посварити. Навіть якщо я помиляюся щодо Любчика, то це буде моя помилка і я хочу її зробити. Вгамуйся вже і змирися з нашим весіллям. Ти обіцяла прийняти його в сім’ю, якщо він підпише твій фейковий шлюбний договір. Він підписав, але ти знову шукаєш причини, щоб ми посварилися. 

— Той шлюбний договір був фейком? — Любомир щиро дивується. — Я так і знав, що з ним щось не те. Надто неграмотно складений.

— Це твоя остання витівка, Вероніко, — бабуся не припиняє кипіти. — Ти зараз же вибачишся і почнеш підбирати сукню на наше весілля.

Я гарячково винуватий погляд на Любомира. Його зауваження про неграмотно складений договір змушує мої щоки палати з новою силою. Ах ти ж гад викладацький! Навіть тут спромігся вколоти мої знання, натякаючи на повну безпорадність. Він стоїть, засунувши одну руку в кишеню штанів, і спостерігає за моєю розправою з таким виглядом, наче дивиться виставу в першому ряду театру.

— Вероніко, я чекаю, — суворо нагадує бабуся, схрестивши руки на грудях. Її погляд непохитний. Я опускаю голову:

— Я маю вибачатися за те, що хвилююся про тебе?

— Ти маєш вибачитися за те, що оббрехала Любчика, — бабуся гордовито задирає голову. 

Може мені і справді треба вибачитися? Невже цього разу я перегнула палицю? Слова затягує у горло і я не можу вимовити те одне кляте слово. Панченко відходить вбік:

— Не треба вибачень, Вероніка просто захищає свою бабусю, як уміє.

— Мені дуже прикро, Любчику, — бабуся розвертається до Панченка, і її обличчя пом'якшується. — Пробач моїй внучці ці дитячі ревнощі та дурні витівки. Вона просто ще не подорослішала.

— Усе гаразд, — Любомир ледь всміхається, а мене бісить його святошність.

— Вибачте! — кидаю у порожнечу.