39

ТАНЯ
Сьогодні середа. У мене літак в Італію об 11:15.

Усі мої речі уже давно зібрані, і зараз я сиджу на кухні в очікуванні Максима, охопивши горнятко чаю. Грію пальці. І дивлюся у стіл. Ніби там йде трансляція мого майбутнього... У голові — ніби за ніч хтось учинив безлад. Я не знаю чого чекати там, але й упевнена, що мені нічого робити тут. Всередині... якийсь емоційний провал. Вирва. Неначе душу вийняли. Але я тримаюся.

Годинник ніби цокає в голові, відраховуючи час. Підіймаюся. Мию чашку, кладу на своє місце у тумбі, та йду до ванної кімнати. Кілька мазків туші і звичайний денний крем — весь мій макіяж. Відчуваю малечу... Останні кілька днів маля штовхається сильніше, це тішить і трохи лякає, бо раніше мені здавалося, що бути вагітною — це легко.

Збираю залишки своєї косметики і вкладаю у сумку. Весь її вміст — це всі мої пожитки. І від цього мені трохи сумно.

Йду в кімнату. Поки одягаюся погляд сам знаходить літературу, у якій зберігалася частина правди з його життя. Думки одразу змінюють напрямок, і зараз лише про нього... Аж до миті, коли ключ провертається у замковій щілині...

МАКСИМ

Паркуюся. Глушу двигун. Кілька секунд дивлюся вгору, де вікна квартири... Насправді — значно довше. Але я не можу для неї стати покидьком. Я пообіцяв сам собі. Тому виходжу з автівки і йду в під'їзд.

Ліфт відкривається переді мною сам, ніби лише мене й чекав. Заходжу. Натискаю «8».

Біля дверей квартири стою з думкою, що я роблю все правильно... от тільки на душі від цього зовсім не легше. І я таки зависаю поглядом на дверному дзвінку. Не бажаю її відпускати. Та я знаходжу в собі сили дістати ключі і відчинити двері квартири.

Її сумка вже стоїть посеред передпокою і серце від цього бастує — вперлося в грудну клітку і хоче її проломити.

Таня виходить з кімнати. Зібрана. Категорична.

—Ти обдумала мою пропозицію? — запитую її замість вітання.

—І тобі привіт.

Зчіплюю зуби. Чорт, я міг би закрити її в цій квартирі і до народження дитини далі, як за поріг, не випускати. А натомість власноруч спроваджую її в Італію...

—Обдумала, — каже вже після привітання.

Вона опускає голову так і не озвучивши своє рішення.

—І? — дивлюся на неї.

Вона веде головою з боку в бік, мовчки.

—Я не хочу тебе втрачати, Таню. — попри важкість слів, я їх таки озвучую. — Я хотів би для тебе стати всім.

Вона для чогось хитає головою, як знак згоди. Але взувається. А я навіть не намагаюся стримати зітхання...

ТАНЯ

Дорога до аеропорту пролітає за вікном його автівки. Та вперше між нами проста, спокійна тиша. І порушувати її ні він, ні я, не збираємося. Максим зосереджений на дорозі, а я... на власних думках, де місця всім подіям ніби не вистачає.

Максим паркується. Дістає мою валізу, і ми заходимо до термінала. Табло вильотів світиться різними цифрами. Знаходжу свій рейс.

— Чотирнадцятий. — кажу вголос.

Ми йдемо до стійки реєстрації. Даю паспорт, квиток. Мене щось запитують, відповідаю на автоматі.
Максим допомагає з валізою. Людей багато, хтось штовхається, він — прикриває. Отримую посадковий  талон.

Звертаю увагу на нього, коли опиняюсь по по той бік турнікета, після паспортного контролю. Він... мружиться. Дивиться на мене. І погляд його інший, не такий, як завжди. Але ті самі три нерівні складки на чолі. Вони стали невід'ємною частиною його. Вперше мені здається, що за цими складками ховається значно більше, ніж я дозволила собі побачити.

Чорт. У мені щось ніби ламається. Я вперше дивлюся на нього не крізь власний страх, а... просто. На чоловіка, який міг не приїжджати. Міг переконувати, тиснути, наказувати. Але замість цього мовчки довіз мене до аеропорту. Допоміг із валізою. Провів туди, куди вже сам не міг зайти. І... відпускає. Я думала, буде гірше. А виявилося — інакше. І від цього чомусь стає... незручно. Одне я зрозуміла остаточно: він не тиран.

Я відвертаюся першою. Більше озиратися я не маю причин. Напевне. Бо я повинна йти вперед і жити власне життя, а не його. Саме цього я хотіла... правда ж?

Ні, я все роблю правильно, просто... чомусь уперше мені доводиться себе в цьому переконувати.

Кладу речі на стрічку рентген-сканера.

У зоні очікування перебуваю недовго. Крамниці мене не цікавлять. Я проходжу повз них, навіть не глянувши на вітрини. Перед очима вперто стоять три нерівні складки над його очима...

Оголошення про посадку на свій рейс чую крізь загальний шум. Йду слідом за натовпом. І лише перед літаком я роблю вдих. Ставлю ногу на першу сходинку трапа.