38

ТАНЯ

На вулиці моросить дощ, та я не зважаю. Йду тротуаром й думаю про квиток, нагадуючи собі, що я — вільна. Мене ніхто тут більше не тримає, а йому я не належу і ні на що не претендую... І він мені усе ще нічого не винен. А ще: жодних обіцянок мені він не давав.

—Таню, — Максим хапає мене за лікоть, майже біля автобусної зупинки. Сам. Без пальто. — Пробач...

—Відпусти. — кажу втомлено, обриваючи його.

—Назви причину, чому я повинен це зробити? — він  морщить лоб. І поглядом, повним сумніву, буравить мене. А я не можу вимовити й слова, бо всередині ще кипить. Вогонь, який знищує в мені все людяне.

Несвідомо торкаюся пальцями шиї, біля горла, ніби це зупинить печію. І роблю глибокий вдих. Здається, я ще ніколи так глибоко не вдихала, як зараз, але мені допомогло — полум'я ніби посунулося кудись нижче.

—Максиме, я не збираюся жити твоє життя.  — майже рубаю. Ковтаю печію. А коли бачу його нерозуміння, продовжую: — Мені не потрібні твої гроші, статус, твій світ... Для цього у тебе є Міла. Мені потрібен спокій. Лише спокій! І зовсім не брехня.

—Таню...

Він намагається щось сказати, але я не даю:

— Я не знаю тебе, Максиме! А ти — не знаєш мене! Я ніколи не прагнула вдертися у чиєсь життя, де дитячий голос кричить: "Ти зрадив маму!" — мій голос зривається, але я добиваю... його, себе: — Що сталося з мамою Аміни? Хто була та жінка? Скільки ще таких жінок існує? Я не хочу жити серед всього цього, Максиме! І тим більше, не хочу бути однією з них.

—Мама Аміни померла. — Звучить фраза, яка чіпляється десь на краю моєї свідомості.

—Максиме просто відпусти мене. Мені не потрібні твої проблеми так само, як і мої тобі... — прошу. Майже благально. Геть не сприймаючи його реакцій.
Лише бачу, як він опускає погляд на мій живіт, у роздумах. І довго мовчить.

—Я вагітна від тебе, Максе. Але я не шукала тебе. І ніколи не займу місце матері у серці Аміни. І ти це знаєш не гірше мого. Тож... Так буде краще для нас обох.

Він дійсно відступає. На крок. І навіть відпускає поглядом — дивиться кудись убік. Уже майже йде. Але зупиняє мене фразою:

—Я викличу тобі таксі. Увечері буде кур'єр.

—Не потрібно кур'єра, Максе. Як і не потрібно мене контролювати. Я буду в квартирі. Ніч. Можливо, дві. Не знаю. Але сьогодні замовлю квиток назад в Італію. Після Алі мені нема чого тут робити. І... ти мене не зупиниш.

Він знову робить крок. Не від мене, а неусвідомлено. Прикладає телефон до вуха й називає вулицю, номер будинку, де ми стоїмо, а потім — адресу, куди їхати. Якусь мить чекає і, навіть не глянувши на дисплей, завершує дзвінок. Я йому вдячна за це...