37

МАКСИМ

—Що відбувається, Максе?

—Міло, у нас була домовленість. — говорю, чіпко тримаючи її за лікоть, відводячи подалі від Тані. Їй не потрібен зайвий стрес, сьогодні його було вдосталь.

— Ти не писав і навіть жодного разу за два тижні не подзвонив! Думаєш, я чекатиму, поки ти згадаєш про мене?

—У нас не було обов'язків один перед одним, Міло. Ми зустрічалися лише для одного. Ти маєш повне право будувати власне життя так, як тобі заманеться. І не варто влаштовувати мені допит на людях. — я відпускаю її, дивлячись у зіниці, погляд яких хаотично ковзає моїм обличчям.

Міла продовжує звинувачувати мене у якійсь зраді тоді, коли між нами не було жодних зобов'язань. Я слухаю її одним вухом навіть не намагаючись вникнути у суть її слів.

— Я не примушував тебе бути вірною мені, Міло. Умова була одна: не змішувати особисте життя та вільні стосунки. Але ти вже втретє порушила цей пункт, перший раз — коли подзвонила о першій ночі.

Вона кліпає так, ніби щойно оголосили кінець світу.

—Ти ж не хочеш сказати, що ти мене кидаєш?

—Я нічого тобі не обіцяв, щоб кидати, Міло. І навіть якби й хотів — не став би. — "Аміна проти" додаю подумки.

Я повертаюся, залишивши її без конкретної відповіді.

—Але я вагітна від тебе, Максе!

Її крик зупиняє мене на пів кроці. Мені... почулося? Друга вагітність за короткий період — збіг? Чи вже закономірність?

Повертаюся до жінки, яка стоїть з виразом щойно кинутої. І читаю на її обличчі останню надію.

—Хм... Вагітна, кажеш? — я знову роблю крок до неї.

—Так. — випалює вона. А в наступну секунду я чую зовсім інше.

—Ти зрадив маму! — і в ту саму мить у мою ногу вдаряють маленькі кулачки.

У мене ступор, бо поруч по-справжньому відчайдуха товче мене в стегно, а її обличчям котяться гарячі сльози. На іншому кінці залу стоїть нова няня Аміни і розгублено кліпає.

Чорт... Я ж спеціально просив її набрати мене. Один дзвінок — і цього можна було уникнути. Але фак того, що обидві все чули, є очевидним.

— Ми закінчили. Про дитину поговоримо окремо. — кажу Мілі. А коли розумію, що вона налякана дією доньки: — Зараз вільна, — кидаю недбало їй, нагинаючись до Аміни щоб взяти на руки.

Мілана кліпає, ще пару секунд товчеться на місці, але йде, майже не озираючись на нас, явно шокована.

—Аміно, донечко, зупинися. — перехоплюю маленькі рученята, які без упину продовжують робити своє.

Чорт, що цій маленькій жінці тепер казати — не знаю. Вона плаче. Вголос. Кидаючи звинувачення, які одного разу вже чув від неї. І сьогодні все мало бути інакше, але... Бляха. Я, як відчував.

Аміна злісно й міцно охоплює мою шию рученятами з криком "Мені не потрібна інша мама!", а я повертаю голову до виходу рівно в той момент, коли за Танею зачиняються двері. Чорт.

— Аміно, я люблю тільки тебе, донечко... — Я шепочу на вушко малечі заспокійливі слова, як дорослій. Заглядаю в оченята у яких стільки журби і болю, що моє серце не витримує цієї напруги — б'є об ребра мов скажене, немов хоче зупинитися.

—Тату, я не хочу іншу маму. — Шепоче моє дитя. А я знову кидаю погляд у вікно, де Таня прямує, мабуть, до зупинки громадського транспорту.

—У тебе іншої мами не буде. Прошу тебе, заспокойся, маленька. Побудь з Мариною дві хвилинки, я принесу тобі твоє цуценя, воно ще з учора у моїй автівці.

—Тату, не йди за нею!

—Я лише до авто, доню. — я змушено брешу, сподіваючись, що репліку "іншої мами не буде" я потім зумію трактувати правильно і проблем у майбутньому з цим не виникне.

Аміна залишається з нянею, яка бере її за руку не осмілюючись підняти на мене очі. Я — йду за Танею...