35

МАКСИМ

Якими були їхні стосунки — не знаю. Як і того, що сталося між ними в автівці, що призвело до аварії.  Мені не втямки, чому Алевтина зараз так грубо відштовхнула Таню. Але я проводжаю дівчину з палати очима. А потім повертаю погляд колишній коханці:

— За що? — це не допит. Просто хочу зрозуміти.

—Вона... одна з моїх... дівчат.

—Тобто того, що сталося між нами, ти не пам'ятаєш. А те, що вона одна із вас у пам'яті відкарбувалося навічно?

—Я пам'ятаю... що Аміна, була проти.

—Аміна і зараз проти. — Зітхаю. Бо Аміна завжди проти, і стосовно всіх.

— Відпочивай. — кидаю недбало. Досить того, що пам'ять тримає момент їхньої розмови з Аміною. Її брехні світ уже почув достатньо.

—Мак. Ти... прийдеш?

Навіть для себе незвично міряю її поглядом, нічого не обіцяючи — просто йду. Як і завжди зі всіма...

Таня стоїть біля автівки, тримаючись однією рукою за живіт, іншою — за капот. Її важке дихання чую ще зі сходів. Підходжу ближче. Однією рукою обіймаю дівчину за плечі, іншою скидаю сигналку.

—Сідай. — кажу стримано.

Вона рвучко кидає на мене погляд, у ньому все: відчай, біль, тривога. Метушня, яку не замовляв. 
І виклик, який говорить гучніше за слова про втому.

Беру її за лікоть. Вона піддається, але не в ту саму мить. Проте в авто сідає.

—Чому? — звучить питання, щойно я опинився за кермо. Я кілька секунд дивлюся в обличчя дівчині, яка вперто тримає погляд не на мені. Мені здається, що відповідь очевидна навіть для неї. Але вона відверто дивує.

—Таню. Давай не вплутуватимемо минуле у майбутнє. Гаразд? — тепер уже вона від незручності кліпає очима. Кидає й одразу забирає погляд, щойно я завів двигун.

Дорогою до ресторану між нами тиша. Напружена, важка й настільки цілісна, що, здається, розмовами її не розтопити.

У ресторані нас проводять до столика. Таня одразу йде до вбиралень. Замовляю повноцінний обід на двох поки її немає, а щойно вона з'являється, навмисне не помічаю її погляду на мене. Підводжу зір лише коли вона сідає навпроти, і довго дивлюся у її безпристрасні очі.

—Я хочу знати про тебе все. Хто ти, звідки, від кого ховаєшся. Все, що може стати між нами. — кажу виразно.

—Між нами? — Її очі бігають в моїх.

—Так. Між нами. — Більше нічого не пояснюю. Беру виделку. Всередині відчуваю нестабільність, пульс пришвидшується, але я впевнено тримаю ціль: вона... моя.

—Я втомилась. Я не хочу зараз про минуле. І... не хочу... нас. — це звучить як... вистріл. Що вона собі придумала і куди хилить — не розумію.

—Чому? — відкладаю приладдя. Сплітаю пальці рук на столі. Я — сама увага, на відміну від неї. Постійні погляди вбік і нерівні видихи, говорять мені про її нервовість. Можливо, вона не впевнена у мені, а можливо не відчуває до мене того потягу, що я відчув до неї.

Таня мовчить. Довго. Я вже не витримую.

—Таню, зараз сюди прийде Аміна з нянею. І я хотів би почути відповідь, перш ніж знайомити вас вдруге.