34

ТАНЯ

Максим іде. Навіть не попрощавшись. Як і завжди до цього. Ніби наша зустріч має відбутися не через день, а за годину.

Чекаю, поки клацне замок і квартиру знову заповнить ідеальна музейна тиша. Лише тоді йду на кухню. Роблю собі м'ятний чай та повертаюся до кімнати. Думки одні й ті ж: "що було б, якби ми не зустрілися...", "яким було б моє життя якби не те страшне ДТП". А ще мозок атакує думка про його зізнання в почуттях...

Прихиляюся плечем до бильця ліжка, п'ю чай, а потім засинаю, відклавши чашку на тумбу.

Будить мене дзвінок у двері: кур'єр з ресторану... Відношу пакунки на кухонний острів, де знайомлюсь із асортиментом: риба, кілька салатів і рис, якого в мене повна каструля в холодильнику.

Беру лише салат з креветок, сідаю за стіл і їм просто з контейнера, не відчуваючи смаку — подумки я зараз біля Алі.

Якщо вірити словам Максима, то я їхала до дівчини-ескортниці й мала з нею жити... Ця думка довго свердлить мої мізки, аж поки я не нагадую собі, як повелася сама, коли він пропонував мені ніч без зобов’язань біля бару в Італії...

—Я теж не свята... — видихаю. — У всякому разі Аля це робила за гроші, а я — безкоштовно. Хоча... за троянди. І дитину...

Цей вечір, і як і весь наступний день, пройшов тиші та думках про майбутнє. Я навіть кілька разів брала телефон до рук, щоб відмовити йому у експертизі ДНК, але то було б занадто навіть для мене. Я сама дала йому надію і тепер не маю права забирати в нього право бути батьком своєї дитини. Особливо після того, коли уже впевнено можу сказати: він егоїст, але не кретин, і, здається, не чудовисько.

А ранок неділі виявився похмурим. І я вкотре нагадала собі про теплий одяг на зиму. Та пройтися навіть тими небагатьма крамницями, які знаю тут, боюся, бо брата можу зустріти у будь-яку хвилину. А просити Максима про послугу... це навіть не про милостиню. Я ще зі школи намагалася ні від кого не залежати, винятком була лише Аля...

Ближче до обіду телефон зриває дзвінок від Максима, а пів години по тому він приїжджає за мною і везе до Алі.

Дорогою ми майже не розмовляємо, зате я все частіше ловлю на собі його погляди. Довгі, уважні погляди...

Він паркується біля входу до лікарні, ігноруючи знак "лише для персоналу".

— Я замовив столик в ресторані.

—Навіщо? — моя реакція миттєва.

—Нам є що обговорити.

Я не збиралася це робити сьогодні, однак киваю. Все одно розмови не уникнути...

За кілька хвилин ми підіймаємося сходами на третій поверх. Усередині лікарні пахне антисептиком, але мене він не лякає. Подекуди з привідчинених дверей чути тихі розмови, з інших — стогони...

Максим відчиняє двері палати під номером дев'ять і пропускає мене вперед. Жінка у синьому медичному костюмі якраз виходить, кивнувши нам у знак вітання, з фразою до нього: "Я на хвилину". А в мене в голові моментально думка, що він геть про все попіклувався. Навіть про сиділку. Для коханки...

Ще один крок і з-за шафи відкривається видовище не для тонкосльозих: Аля лежить під тонкою ковдрою, її обличчя геть бліде, а голову покриває широка бинтова пов'язка. До правої руки під'єднана крапельниця.

—Привіт, Аль... — усмішка на моєму обличчі з'являється сама собою.

Подруга повільно повертає погляд у мій бік. У її очах немає звичної мені посмішки, вона ніби не впізнає.

—Алевтино? — м'який голос Максима, здається, робить диво.  

—Макс... — кволо, ледь вимовляючи, протягує Аля. Мене трохи лякає те, що ліва половина її обличчя не працює, та правий кутик губи дивно тягнеться вгору, явно хоче усміхнутися.

От тільки не мені.

Та попри це, навіть уявити страшно, як їй зараз. Я роблю ще один крок і обережно опускаюсь на ліжко скраєчку. Озираюся на Максима — він залишається стояти біля шафи. Вираз його обличчя нічого мені не говорить, хіба що щелепи — вони тісно стиснуті.

Я знову повертаю обличчя до подруги. Беру її за руку.

—Аля, ти пам'ятаєш мене?

Вона переводить на мене погляд, а її пальці відчутно сіпаються в цей момент, неначе хоче вирватись з моєї долоні.  Всередині я завмираю, поки Аля виразно кліпає, придивляючись.

—Так. — говорить важко, тоном, який не залишає місця сумнівам. — Ти... та, через кого я тут. Я... не хочу тебе бачити.

Світ, здається, спершу зупинився, а потім рухнув десь під ноги. Дивлюсь на неї і... не вірю — це не вона сказала. Я усе ще маю надію, що це було марення. Але... — вона більше не дивиться на мене, кількома ривками вивільнивши пальці з моєї руки.

—Макс... не вір... їй. — звучить з її вуст. А коли Максим повертає на мене зір, звучить чітко: — Максе... не покидай мене.

Горло стискає до болю в м'язах. Я намагаюся не чути її слів, але однаково їх чую. Виразно. З луною у вухах, ніби для того, щоб до моїх мізків нарешті дійшов  сенс. На мить у його погляді навіть з'являється щось таке, чого я досі не бачила.
Чорт...

Підводжуся з ліжка. Не різко, повільно. Ноги відмовляються нести мене, та я йду, майже несвідомо, до дверей, зі словами в голові, які ще довго не даватимуть мені спокою: «Не хочу бачити...»  і його мовчанням...