33

МАКСИМ

Я відчуваю, як вона піддається мені. І це зносить дах. Пальці продовжують пестити її волосся, а тіло наливається силою. Я не зупиняюся, навіть коли її кулачки штовхають мене у груди. Я хотів цього занадто сильно і зараз не збираюся відмовляти собі в цьому поцілунку.

Обіймаю її і притискаю до себе міцніше, відчуваючи тілом її тремтіння. Ловлю стогін вустами. Але мене зупиняє поштовх нижче.

—Схоже... хтось проти, щоб мамі було добре, — кажу вголос, видихаючи й сам. І чую гучний схлип, схожий на полегшення. Її гарячий подих у мої груди, розпалює уяву. Я на межі.

Притискаю її голівку до своїх грудей, які й у мене самого чомусь ходять ходором. Ніби від тяжкої фізичної праці. Чорт, гантелі не дають такого збою, як її близькість.

Кілька безумних ударів серця я тримаю її біля себе. І думаю над майбутнім. Нашим. Спільним. Але завтра я все ж націлений на перинатальний центр в іншому місті, в іншій області...

—Відпусти. — Її тихе.

Не можу не підкоритися — розкриваю свої міцні обійми, але не відступаю.

—Це нічого не міняє, Максиме. Після ДНК ти відпустиш мене зі свого життя. І ніколи не претендуватимеш на дитину. — Таня навіть не дивиться мені в очі, випалюючи це. — І... ти не виконав обіцянку — не відвіз мене до Алі. — вона судомно ковтає, закриваючи живіт руками.

—До Алевтини ми поїдемо. Післязавтра. Вона повільно приходить до норми. — Сказати, що вона втратила пам'ять не наважуюся. Щодо того, що буде після ДНК, ми поговоримо пізніше.

Таня киває, очима просить відійти. Я відступаю так, щоб вона могла пройти, а коли вона ховається за дверима ванної кімнати, повертаюся до шафи.

Тут має бути те, що я не знайшов удома. Хоча це й божевілля — шукати вчорашнього дня, та я відчуваю, що відповідь знайду остаточно.

Кілька книг відкладаю на вільну полицю. Альбом з фотографіями. Кілька медичних журналів. І її навчальна література. Ледь втримуюсь, щоб не жбурнути на підлогу все. Відкриваю шухляду.

—Ти щось шукаєш? — Танін голос повертає спокій моїм рухам.

Киваю. Несвідомо жую власний язик, уявляючи, де б ще покійна дружина тримала свої документи.

Таня підходить. Вільно. Уперше за ці кілька тижнів. Її погляд затримується на моїх пальцях, так, ніби вона боїться мене торкнутися. Я відпускаю скляні дверцята шафки, даючи їй доступ.

Вона дістає Арінину навчальну літературу. Відслідковую її невпевнені рухи, те, як вагання змінюються рішучістю, і тремтячі пальці відкривають першу сторінку. Дівчина дістає невеликий жовтий папірець з чітким відбитком круглої печатки і подає мені.

Спираюся об шафу. Дивлюся на неї, як на шпіона, на обличчі якого пробивається провина. І лише потім беру папірець. І втрачаю дар мови. Усвідомити прочитане стає не просто важко, а й боляче. Бо це виписка з пологового на ім'я моєї покійної дружини, але зовсім інша, не семирічної давнини, а півторарічної. І тут чітко прописаний термін перерваної вагітності.

Кидаю погляд на дату ще раз: друге березня. Той період, коли вона літала у відрядження. А відрядження, як виявляється, було в іншому районі міста... Пам'ять відтворює останні місяці її життя, коли Аріна майже не вставала з ліжка, перебуваючи у глибокій депресії і геть нічого не хотіла. Говорила лише, що помилилася з вибором... А потім сіла у своє авто і... все.

Здається, я розумію, що то був за вибір.

Я знову дивлюся на Таню. Вона ховає очі.

—Звідки..? — Запитую. Можливо не мав би. Але відповідь очевидна й так:

—Я просто взяла почитати.

Ця книга завжди виділялася серед решти літератури. Я не знаю, чи варто озвучувати своє безглузде "дякую". Бо за таке не дякують. Але й не у моєму випадку.