32

ТАНЯ

Тихе клацання замка повертає мене до тями. Я щойно ледь не зомліла втретє у його руках. Майже під ним.

Видихаю. Заплющую очі й подумки рахую власний пульс, що скажено лупить скроні... Мене відпускає лише за кілька хвилин...

Відриваюсь від столу. Погляд сам падає на ту саму книгу, яку хотіла підсунути йому під ніс — вона на ліжку. Але він її навіть не побачив, не те щоб відкрив. Потім беру до рук аркуш, який він кинув на стіл для мене. У моїх пальцях він дрібно тремтить, та я бачу його числа, у яких нічого не розумію. Читаю висновок. А прочитавши... зминаю й викидаю до смітника. Бо це про когось іншого.

Підходжу до вікна. Ловлю себе на думці, що мені варто пройтися. Та погляд впирається у його спину — Максим йде до будинку навпроти.

Напружено вдивляюся у єдину вивіску на вікнах першого поверху — лабораторія. Чомусь стає його шкода. У мізках вперше постає питання про його дружину: якою вона була і що з нею сталося.

І разом з тим...

— Ці питання не повинні мене хвилювати. Я не претендую на його увагу. І він не винен мені нічого. — Кажу вголос. Для себе. — Я й так живу у його квартирі за його рахунок. І цього досить.

Чорт, це має колись закінчитися...

Я одягаюся і виходжу з квартири. На вулицю, де ранок тільки набирає обертів. Звертаю на до болю знайому вуличку, наприкінці якої живе брат і ціпенію. Бо він стоїть навпроти з батоном під пахвою і в своїх єдиних кросівках, яким давно пора на смітник. Щось пише в телефоні. Мене рятує те, що він не дивиться в мій бік і я втікаю за ріг сусідньої будівлі.

Ні, шукати квартиру у цьому районі все одно, що повернутися до монстра в печеру. Не хочу.

Дворами повертаюся назад до будинку, в якому мене поселив Максим. І дивую, коли мій брат широким кроком проходить повз, не впізнавши мене. Серце вилітає крізь горло, бо він виразно виплюнув моє ім'я проходячи зі мною нарівні. Я вчасно ховаюся у під'їзд.

Господи... Випадковість. Звичайна клята випадковість. Але саме вона могла коштувати мені життя. Гладжу рукою живіт, заспокоюючи дитя, яке лупцює мене зсередини. Заходжу в ліфт, а за хвилину — до квартири.

До вечора наступного дня мене ніхто не тривожить. Навіть кур'єр не приїжджає. А після вісімнадцятої... серце провалюється кудись у шлунок, а потім — у п'яти, бо ключ у замку тихенько провертається зовні. Я якраз поклала книгу на її місце у шафі.

Завмираю, затамувавши подих. А за хвильку по мені ковзає його оцінювальний хижий погляд, сам Максим впирається в одвірок спальні плечем, сплівши руки на грудях.

Дзвінка, напружена тиша, що зайняла простір між нами, здається, зараз вибухне. Або лусьне, і боляче вдарить по нас обох.

Максим ледь помітно хилить голову до плеча, його погляд на мить м'якшає, видаючи щось схоже на розуміння.

—Вибач. — його голос без твердості. Лише звук, який ріже серце навпіл.

Я мовчу. Дивлюся на нього, як відповідь, чекаючи пояснень, і мовчу, слухаючи його й власне дихання. Останнім важко управляти й мені доводиться його затримувати.

Максим довго дивиться на мене, а ще довше на мій живіт. Він завжди затримує на ньому погляд і цього разу не виняток.

—Я хочу ДНК. — коротко зривається з його вуст.

—Щ... що? — Я не стримую подиву, який розбивається, як морська хвиля, об його кам'яний вираз обличчя.

—Я вже один раз повірив жінці. І маю те, чого не просив — чуже дитя.

—І тому ти вирішив просити у мене дозвіл на ДНК? — З мене виривається нервовий смішок.

Відвертаю голову, щоб не бачити його наполегливості. Зволожую вуста, слідом ковтнувши клубок у горлі. Але повертаю погляд, зібравши в купу останню сміливість.

— Я щойно майже повірила у твоє "вибач". — диктую йому. — А ти продовжуєш не вірити мені навіть після того, коли я дала тобі шанс відчути себе повноцінним. Батьком.

Перед очима рожеві плями. Кілька глибоких вдихів, хвилина спокою — і світ знову стане на місце, але не тоді, коли він поруч, це я знаю.

—Я б не просив у тебе дозвіл, якби ти визнала, що вагітна від іншого. — він відривається від одвірка й рушає на мене. І ці його кілька кроків гострим пульсом віддають десь під ребром.

—Максиме, ця дитина твоя. — говорю грубо. Настільки чітко, щоб не сумнівався. — Та якщо тобі потрібна ДНК-експертиза... я дам тобі дозвіл. Але за умови, що ти нас потім відпустиш.

Останнє кажу ледь не пошепки. Бо він зупиняється близько. Надто близько, щоб не відчути запах його тіла крізь терпкий аромат дорогого чоловічого парфуму. Настільки близько, що мій живіт впирається у його міцне тіло і від цього мурахи біжать не лише спиною, а й десь у колінах. А низ живота зводить судомою. Настільки близько, що мозок кричить: "критична випадковість!"... але сил відійти, чи заперечити цій близькості, немає.

Кладу руку на живіт знизу, щоб хоч якось вгамувати бажання, яке з неймовірною силою захопило мене. Він настільки проникливо дивиться з висоти свого зросту, що мимоволі згадки повертають мене в нашу з ним ніч, змушуючи стрепенутися й стиснутися.

Біс, я хочу відчути це знову. Але не тоді, коли від нього віє небезпекою більше, ніж бажанням.

—Таню... — його голос тихий, хриплий, рука зупиняється на рівні мого обличчя, погляд темніє. Пальці повільно й обережно торкаються мого волосся і, ще повільніше, ковзають по щоці від скроні до підборіддя.

Стерпіти це неможливо. Я несміливо ковтаю слова, що застрягли на язику, й відчуваю кожною клітиною свого тіла млісне тремтіння.  

— Я не хочу тебе відпускати, дівчинко. І справа не в тому, що ти вагітна від мене... чи від іншого. Справа в тому, що ти в'їлася в мої мізки. Зайняла весь простір, витіснивши навіть Аміну. І сидиш там. — Він зависає в моїх очах поглядом. І я тону в ньому, як тоді, в Італії. Лише тепер замість безпеки бачу прірву. Один крок — і назад дороги вже не буде.

Та коли усвідомлюю, що зараз дивлюся не в його сталеві очі, а на рот... його губи накривають мої. І я провалююсь у млісну голодну темряву...