30

МАКСИМ

З будинку не виходжу, вибігаю. Сідаю за кермо й втуплююся в глуху стіну будинку. Відчуваю як холод повзе попід ребра. Руки стискаються в кулаки самі. У думках одне й те ж: "Такого не може бути! Ця лабораторія найкраща! Помилитися не могли!" Але слідом: Аріна вірила лише їм. Коли я хотів...

Чорт! Вона ж не могла так підло вчинити? Чи могла? Але у мене було безліч жінок! Завжди! Я їх міняв, як... масло в автомобілі!

Погляд мимоволі падає на дзеркала. І до мене навіть не одразу доходить, що я бачу якусь смішну вивіску "Ваша сімейна лабораторія".  

Придивляюся. У лівому дзеркалі бачу вхід, ніби в якусь смішну крамничку. Раніше її тут не було. Але раніше й будинок тільки будувався.

Виходжу з авто, не шкодуючи залізяку — грюкаю дверима так, що здригається світ. Йду до будинку, де навіть квартири не заселені. Почуваюся дурнем. Бо в таких місцях точно не роблять подібних аналізів. Їх роблять у репродуктивних центрах. Але йду, ніби там мені мають видати те, чого не отримав у клініці.

На ресепшні дівчата Таніного віку. Сміються, ніби сюди не аналізи здавати приходять, а свіжі анекдоти. Якого хріна я тут знайду, не знаю, та язик лепече те, чого не мав би. А сам дивлюся у їхні юні обличчя без віри, що вони мають бодай медичну освіту.

—Спермограму? — одна з них на мить завмирає. Окидає мене поглядом, ніби я запитав щось космічне.

— А ви впевнені, що вона вам потрібна? — інша визирає з-за плеча третьої. Ця старша віком. Мала б бути більш розуміючою, але, мабуть, життя не навчило.

Волію розвернутися й піти, та мені подають бланк для підпису. Сумніви більші, ніж упевненість, але я підписую, вписую дату, свої дані і йду, за тією, що старша.

Сходи вниз — цокольний поверх, де розмістилися усі їхні кабінети. Навіть дивую. Кілька десятків кроків довгим коридором, де тишу тривожать тільки наші з нею кроки. Мені беззвучно відмикають двері кабінету в кінці довгого коридору — так навіть краще. Дівчина заходить перша, у шафці бере контейнер, і відчиняє ще одні двері, пропускаючи мене всередину.  

Прекрасно. Але дивує й інше: вона не виходить.

—Я... можу залишитися. Якщо бажаєш.

Оце так сервіс... Я навіть роздивився б... якби перед очима не стояла Таня, у моєму махровому халаті з  очима повними страху й образи.

—Дякую. — Посміхаюся цій. — Я... можу й сам, — мої очі ловлять її ім'я на бейджику, — Поліно.

Вона густо червоніє, і йде. Я залишаюся, з контейнером у руці...

За пів години я біля свого авто. Із самоіронічною думкою, що моє его не постраждало. Навіть навпаки. Напевно...

Сідаю за кермо, до хрускоту у вилицях зчіпивши зуби. Газ — в підлогу. Машину рве, та я цього не помічаю. Виїжджаю з парковки. В офіс їхати ще рано, але й додому не їду. Там Аміна.

Дорогою, як скажений, шукаю очима невідомо чого. І натрапляю на ще одну лабораторію, вже іншу. Чорт. Вмикаю поворот...

До десятої ранку їх було три. Наступна трапилася за кілька кварталів. Потім ще одна. Три зовсім різні лабораторії замість перинатальних центрів... Незалежних лабораторій. І в останній я вписав не свої дані і не своє ім'я — повівся, як пацан, мля... І зараз, сидячи у своєму кабінеті за власним столом, я думаю лише про одне: Аріна... Вона не могла мені брехати.