29

ТАНЯ

Сьогодні п'ятниця. Ще один тиждень в Україні доходить кінця, а я й досі в його квартирі. З життям під серцем, повною головою дурних думок і відчуттям, що мене прив'язали тут за ногу.

Чорт, я щодня прокидаюся о п'ятій ранку, йду на кухню, заварюю собі чай із твердженням, що сьогодні піду. Але... не йду. Бо його небачена щедрість купує мене всю.

Я щоранку отримую від нього повідомлення, коли чекати кур'єра. Але я чітко розумію, що це контроль. Тихий, без його появи тут, зате постійний. Наче він щодня ставить галочку: жива, нагодована, нікуди не втекла.

Ол'інклюзів, бляха...

Але й іти мені нікуди...

Одягаюся в халат. Я щойно із душу і щойно пролунав дзвінок у двері. Не здогадуюся — знаю, що це він.

Відчиняю. Руки уже починають тремтіти. Бо щоразу, коли зустрічаюся з ним поглядом, мені хочеться або втекти... або підставитись його цілункам.

І останнього хочеться найбільше.

Але це не Максим.

—Перевірка вентиляції. У вас все гаразд? Скарги є?

—Скарги? — чомусь сенс, ніби не доходить до свідомості. Дивлюся на набагато старшого за себе чоловіка і тільки кліпаю. — Скарг ні, немає.

— Перевірятимемо?

Мить не можу зловити думку. Але відповідаю "так". Він проходить у квартиру, йде спершу на кухню, відчиняє вікно. Потім іде у ванну кімнату, дістає якийсь пристрій і підставляє до вентиляційної труби. Щось запитує.

Спостерігаю за його діями і вже геть не розумію, чи я тут квартирантка, чи гість, який має знати все. Мимоволі кидаю погляд на вхідні двері, які залишилися відчиненими, і в ту саму мить з ліфта виходить Максим.

По спині пробігає холодок, ноги підкошує млість, але я стою. Максим дивиться на мене якимись іншими очима, від чого почуваюся ще більш незручно. Ковзає поглядом по мені вниз, зупинившись на рівні моїх п'яток, і в голові спалахує картина з минулого. Гарячі долоні на моїх п'ятах. Що ще більше вганяє мене у червону фарбу і збирає табун мурах на куприку. Чорт...

Опускаю голову. Тепер відчуваю, як пече вухо від його уважного погляду. Слухаю його важку, повільну ходу, яка не перекриває мого гучного серцебиття.

Він переступає поріг квартири і коротко зиркає на ранкового незваного жеківця. Той вітається, змотує дроти, запихає назад у потріпану часом сумку, міряє нас поглядом і йде, побажавши гарного дня.

Максим зачиняє за ним двері, а мої легені вмить сковує задуха, бо його погляд геть не обіцяє приємної розмови.

Так і є: він повертається до мене з холодними очима і робить широкий крок назустріч. Мимоволі задкую в кімнату. Аж поки стегна не впираються у стіл. Його очі знаходять мої без жодного промаху. Чоловічі руки впираються у стіл по обидві сторони від мене і гарячий подих обпалює обличчя.

Чорт, це змушує вдихнути глибше, але зовсім не втекти. За інших обставин, я б подумала, що він хоче поцілувати, але його вираз говорить, що я помиляюся.

—Ти казала, що я в тебе єдиний... — він коротко дивиться на мої губи, які тремтять так само, як і руки. Відверто ковзає зором по шиї, зупиняється там, де тоненька смуга мережива ховається під халатом.

Я вимушено ковтаю. Бо ці його дії викликають небажану реакцію мого тіла. І разом з тим, сльози  починають тиснути з середини, стає гірко. Задуха туманить світ перед очима, від чого його обличчя майже пливе.

— Але тобі доведеться згадати з ким ти ще провела ніч. Бо результати — не на твою користь. — Останні слова чеканить. Грубо. Протинаючи мене жагучим зором наскрізь, кинувши складений аркуш на стіл біля мене.

Мені нічого не залишається, як захищатися.

—Але це брехня! — вигукую. Мій голос виходить жалюгідним, безсилим. Відчуваю, як сльози покотилися обличчям, скапують з підборіддя і розбиваються десь об підлогу. А я продовжую дивитись у його потемнілі очі.

—Я не могла завагітніти сама від себе! Це помилка лаборантів! Або вперта брехня тих, хто намагається зробити з тебе... "недієздатного"! — випалюю йому в обличчя.

Максим міняється в обличчі — зводить свої кляті брови на переніссі, на вилиці сіпається м'яз. Видно, як він стримується від якихось більш рішучих дій. І знову сканує мене...

—Я ніколи не заперечу того, що є! Бо ти!.. Батько моєї дитини.

Чорт, мені не вистачає кисню! Відчуваю, як маю зомліти. Але він, схоже, відходити не збирається. Лише, як божевільний, вивчає кожен сантиметр мого обличчя. А потім ще пів кроку на мене і... я животом відчуваю його бажання.

—Таню... ти... — Але він недомовляє. Обриває сам свою думку. Ковтає і мовчить, як і я. Довго. Настільки, що секунди тікають, пульсуючи в самих мізках.

Змахую тильною стороною долоні сльози. Я не збиралася розкисати. Але під його натиском це нереально.

—Гаразд. Я зроблю це ще раз. Але якщо і на цей раз результат буде негативний... Таню. — Я чітко розумію підтекст — це погроза. І мені від цього конкретно стає зле. Але я тримаюся... обома руками за край столу, аж поки стільниця не прогинається під нашою вагою.

Максим видихає. Глибоко. До кінця. Тим самим подихом, який я знаю. І нарешті відступає...