28

МАКСИМ

Мене зустрічають на рецепції й проводять до потрібного кабінету.

Остапенко виявляється на місці. Але дивується моїй появі, щойно помічає мене у дверях.

Вітаюся. Сухо цікавлюся здоров'ям, чисто інстинктивно кидаю погляд на нові меблі, на полицях яких лежить безліч облікових карток пацієнтів.

— Н-нічого. Дякую. — Він ніяковіє, усміхається, робить крок назустріч і простягає руку.

Спішу запевнити, що я з новою проблемою. Сідаю, так краще почуваю себе на його території.

— У мене виникли обставини, через які... я тут. Хотів би знову перевіритися. — Лепечу, ніби не про себе. Наче я не чоловік, а хлопчик, який випадково «залетів».

Остапенко нервово міряє мене вдумливим поглядом і каже те, чого я не очікував почути:

— Ви думаєте, що за вісім років у вас могло щось змінитися?

— Мені потрібні нові результати, — кажу майже благальним тоном.

— Ну... — Він важко зітхає. Подається вперед, бере кулькову ручку й виписує мені направлення до лабораторії.  — Загалом це добре, що ви звернулися... до нас.

Він непевно посміхається. А я мимоволі помічаю дивну схожість між ним і Аміною.

— А жінка, через яку ви... ну, зараз тут? — Суне по столу невеликий папірець.

Натягнуто всміхаюся. Беру. І, чесно кажучи, сподіваюся на диво.

—Вона стверджує, що батько — я.

Середній палець нервово сіпається, і я вистукую ним по направленні, кидаючи на нього погляд. Нічого не розумію.

— Через два тижні? — та подумки додаю: "У мене терпіння закінчується сьогодні."

— Вам потрібно підготуватись, — пояснює він, сплітаючи перед собою пальці рук.

— Повірте, я готувався, — запевняю. Не виходить втримати погляд на місці — він стрибає по тих папірцях, що лежать на його столі. — І значно краще, ніж минулого разу.

— Тоді... Хм... — Він забирає направлення й виписує нове. Уже на завтра.

Я майже задоволений його розумінням і теплим прийомом.

Кладу зелену сотню на його стіл, поруч зі своєю карткою. Коротко дякую й іду.

— Як донька? — наздоганяє мене його голос майже в дверях.

Повертаюся лише на мить. Щоб сказати «спасибі». І зустрічаю його стриманий погляд. Придивляюся до ластовиння на його обличчі, шукаючи ще більшу схожість. Але... ні. Здалося. Мабуть.

Від цього хочеться потиснути руку ще раз. Але я повертаю на вихід.

Дожити до наступного ранку вдається, та цілий день в офісі минає, як на голках: очі раз по раз стріляють на двері. Проте я вперто тримаюся... за папери, наради й стрілку годинника на стіні навпроти.

Олександра кілька разів заглядала зі своєю кавою, проти якої я ніколи не заперечую. Та мій світ зараз зосереджений на одній-єдиній цілі — її вагітності. І аналізах.

Увечері їду до неї. Але залишаюся сидіти в салоні авто, за кермом. Ковзаю поглядом по вікнах, зупинивши на єдиному... де кілька разів спалахує й гасне світло. І довго складаю слова у речення. Чорт, мільйонер, який проводить наради директорів щоденно, не знає, що сказати вагітній дівчині... Зрештою тисну на газ. Розмові бути не сьогодні.

Дорогою уявляю власну реакцію на результати своїх аналізів. Якщо вони будуть позитивні... Але якщо ні... 
А ближче до будинку нагадую собі, що ще буде реакція Аміни. І яка вона буде — я не знаю.

Біля дому заходжу у квітковий магазин. Купую донечці невеличкий подарунок — вона має знати, що вона єдина. Хоча б поки що. Чорт, думки вже плутаються. Та я вперто розкладаю їх по своїх місцях, поки флорист формує букет. А вдома мене зустрічають сонні, але щасливі оченята.

Обіймаю маленьке лисеня.

—Сьогодні без вечері? — запитую в неї.

—Але з казками про сите кошеня, — звучить у мене біля вуха. Всміхаюся цьому. Віталіну ми відпускаємо додому, а самі читаємо казки... А потім лягаю спати.

Ранок — уперше без гантелі. Я навіть не голюся.  Лише приймаю теплий душ. На сніданок — сік, та й той у горло не лізе. А за годину товчу плитку лабораторії.

Мене проводять до невеликої кімнати, дають усе необхідне й залишають самого. Настільки, наскільки потрібно мені.

Не випадково кидаю погляд на двері. Вухо ловить глухі звуки. А кожна секунда тисне на плечі важче за попередню. Не тому, що мені незручно, а тому, що ще вісім років тому в цих стінах у мене забрали останню надію. І яку, можливо, повернула вона...

Після кімнати йду на касу. На рецепції залишаю усі свої нові дані не підводячи очей. Я ніколи не почував себе настільки невпевненим, як сьогодні тут. Але життя змінює ритм, а з ним правила. Доводиться стиснути зуби. І чекати.

Наступні кілька днів минають, як у тумані. За очікуванням результатів нічого не помічаю. У голові, як у бджолиному вулику, рояться здогади. Результатів усе ще немає.

Уранці четверга ми з Аміною їдемо до парку на прогулянку. На мою пропозицію взяти Таню Аміна відповідає відмовою. Причина очевидна. Але й про дівчину ми жодного разу так і не розмовляли.

Кілька годин пішої прогулянки йдуть нам обом на користь. Малеча щось розповідає, і я майже вникаю — мрію разом із нею. На прохання купити морозиво реагую дещо із запізненням, але рішення вже прийняте і обговоренню не підлягає. А за кілька хвилин ми сидимо на лавці в парку, лижучи холодний десерт.

— Тату, а чого ти ходиш такий сумний? У тебе знову проблеми на роботі?

Чорт, це бачить навіть дитина. Повертаюся до неї. Кілька секунд вдивляюся в маленьке личко. І помічаю на шиї крихітну родимку.

Завмираю. В Остапенка, здається, була така сама. На тому самому місці. Та слідом думка — мені вже ввижається.

— Якби була мама, вона б тебе розрадила, — протяжно промовляє моє маленьке лисеня.

— Угу. — Всміхаюся цьому чуду. Або розрядила б... Але їй кажу інше: — Ти не передумала? Не хочеш, щоб у тебе була інша мама?

— Я тобі вже колись говорила: інша мама часто буває злою. І ображатиме нас.

— Але ж Віталіна тебе не ображає? І Дарина не ображала. І... Таня? — Останнє ім'я дається нелегко. Але я мушу хоч якось її запитати, поговорити про ймовірне майбутнє, якого може і не бути. І не обов'язково з нею.