26

ТАНЯ

Я знову в його автівці. Як і минулого разу, спостерігаю за дорогою, яка розмивається за дрібними краплями холодного осіннього дощу. До світлофора між нами тиша. Я подумки біля Алі. Усе ще ніяк не можу прийти до тями.

Тихе клацання повороту привертає мою увагу. Я бачу, як Максим звертає не на потрібну вулицю.

Кидаю уважний погляд на чоловіка за кермом. Він надто зосереджений на дорозі. Так не буває.

— Ти не знала, що вона працювала повією? — звучить його запитання надмірно й неочікувано.

Мимоволі зупиняю погляд на його скроні. Кілька сивих волосин виділяються серед густого, темного волосся.

— Хто... «вона»?

— Твоя подруга, — звучить його тиха відповідь.

У мені ніби все перевертається. Я дивлюся на нього, та в мене складається враження, ніби він зараз розмовляє сам із собою. Або з кимось телефоном. Але точно не зі мною.

Я мовчки прокручую в голові момент, коли ми з Алею познайомилися вперше. Це було в офісі мого боса. Згадую її офіційність і його чітко розпланований графік, де місця розвагам і близько не було. А потім її погляд на мені після дзвінка брата. Співчутливий погляд. Чіпку уважність до моїх тремтячих рук і її пропозицію допомогти. У туалеті... Це було понад два з половиною роки тому. До неї мого стану ніхто й ніколи не помічав. Усім було байдуже.

— Вона вела успішний бізнес в іншій області, — виривається з мене на захист Алі.

Але я замовкаю. Інакше мені довелося б озвучити все своє минуле.

— Якщо не хочеш, можеш не розповідати. — Його короткий погляд ковзнув дзеркалом з мого боку.

«Красно дякую», — вистрілюю сарказмом подумки.

— Мені немає чого приховувати, — відводжу погляд й сама.

У шибку вдаряють перші дощові краплі, і я дивлюся, як місто розпливається в них, перетворюючись на суцільне полотно якоїсь непевної абстракції...

— Скільки тобі років? — звучить за кілька секунд його байдужий тон.

У пам'яті мимоволі відтворюється обличчя Максима. Кожна зморшка високого чола. Дрібні складки біля зовнішніх кутиків сірих очей. Складка, що пролягає від носа до підборіддя, коли він усміхається... Йому сорок. Можливо, трохи більше.

— Це має якесь значення? — копіюю його тон з думкою "краще б він слідкував за дорогою".

— Ти не схожа на тих дівчат, Таню...

У мені здіймається хвиля протесту. Все перевертається від однієї думки, що мене зараз прирівнюють до тих, ким я не стала б за жодних умов. За жодних обставин. Напевне... Але навіть не у випадку свого сьогодення.

— Чому раптом?

Він лише на мить відривається від дороги та цього вистачає, щоб тихо кинути:

— Тобі не зрозуміти.

— Не зрозуміти. Хм... Максиме, ти говориш мені про її справу, як про щось аморальне, після того як сам користувався її послугами! — Кидаюся звинуваченнями. Хоча могла б просто змовчати.

— Я не користувався її послугами, Таню. — Він стискає сильніше кермо, краєм зору бачу, як загострилася лінія його щелепи, очевидно від стиснутих зубів. І явно не від того, що повертає у вузьку вуличку. — Моя зустріч із нею була випадковою. Як і з тобою.

— На березі моря? Чи... океану? — Чорт, мене це не має зачіпати! Я не ревную! Зовсім. Я дратуюся через інше: я відчуваю, як він буквально пропалює мене своєю увагою.

— У торговому центрі, — відказує за мить. — Про її справу я дізнався згодом. Випадково. До того ми були просто коханцями.

Просто коханцями... У голові не вкладається уся ця картина маслом...

Напруга між нами стає майже відчутною. Я першою відвертаюся.

В біса. Я можу лише уявити, які думки були в нього, коли він побачив мене в автівці Алі під час тієї аварії... Та раптовий спалах фар авто на зустрічній смузі приводить нас обох до тями. Скрип гальм і різкий рух керма вбік рятують нам життя. Мені вдруге.

Він видихає перший. Я — слідом. Але розуміння, що ми їдемо по незнайомій вулиці приходить так само раптово, як і транспорт навпроти щойно. А швидкість двірників — лише нагадування, що на вулиці дощ.

— Куди ми їдемо? — намагаюся втримати рівність голосу. Мені це майже вдається.

— Я везу тебе додому.

— Додому? — На мить всередині стає холодно. Тривога стискає шлунок, свідомість підкидає картинки з минулого, де брат береться за моє виховання. Але Максим спокійно і чітко озвучує адресу своєї квартири. І слідом пояснює:

— Навігатор показує затор.

Стріляю поглядом на монітор. І полегшено видихаю, непомітно витираючи спітнілі долоні об джинси. А за мить він продовжує свою розповідь, якої я не просила, і з якої дізнаюся, що Аля власниця елітного ескорту.

Перед очима геть не те красиве життя, про яке вона розповідала.

— ...Її та її дівчат замовляли на різні закриті вечірки... Коли я побачив тебе в її авто, то спершу подумав, що ти одна з них...

Далі замовкає вже він. Різко. Бо з динаміків лунає гучна музика вхідного дзвінка, а на моніторі автівки висвітлюється непідписаний номер, який він скидає. Та за мить уже інший виклик розриває крихку тишу, а ім'я «Міла» викликає роздратування не тільки у мене: Максим різким рухом вимикає сам ґаджет і ховає його в кишеню піджака.

— Приїхали. — Авто невідчутно зупиняється.

Підіймаю погляд: за вікном сильніше ллє дощ. Темряву розсікає ліхтар на під'їзді та стовпі поруч. Вони мені нагадують прожектори, що освітлюють зйомки фільму. Де я головна героїня...

Максим кладе ключі від квартири на панель переді мною, відкриває підлокітник, звідки виймає компактну парасольку і відслідковує мою реакцію, яку я так намагаюся від нього сховати. Аби тільки він не побачив там зайвого. Почуттів, які не визнаю навіть перед собою.

Відвертаю обличчя до вікна. Йти чомусь не поспішаю, хоч знаю, що на нього чекає донька.

— Вона не встигла тебе завербувати?

— Можливо. А можливо вона мене й не вербувала.

— Що вас пов'язувало?

— Робота.

— Робота? Таню...

— Я працювала на свого боса, а її ім'я часто стояло у його графіку. Це все, — відрізаю. Я не збираюся озвучувати припущення. Для мене ця розмова нічого не змінить, Аля назавжди залишиться мені подругою. Врешті, кожен з нас має право займатися тим, чим вважає за потрібне. І не мені її судити.