25

МАКСИМ

Цю ніч я провів удома. З гантелею замість жінки. Міг би поїхати до Міли, та ризик назвати її не її ж ім'ям був надто великий.

Вранці їду в офіс. Там кава Олександри зміщує точку уваги з вагітної дівчини на папери, а потім — на зустріч із майбутнім партнером, після якої нарешті їду до лікарні. Але дорогою мені знову телефонують. І знову — лікар Алевтини.

Приймаю виклик. Слухаю радше звіт про те, як пройшла операція, а не прогноз її можливого одужання. Киваю собі. Йому — коротко дякую. І вимикаю телефон. Зовсім. На сьогодні досить.

Натомість стискаю кермо від ваги проблем, які майже фізично тиснуть на шию. Та мозок вперто ігнорує моє бажання не думати. Особливо про неї.

Вона й досі на першому місці серед усіх питань...

У лікарні заглядаю до палати, звідки чую легкий сміх обох. Але вдягнути усмішку на своє обличчя чомусь не вдається.

Аміна першою помічає мене. І вперше не вигукує: «Тато». З її личка сповзає навіть та миролюбна усмішка, за якою скучив. А Таня, зиркнувши в мій бік, відвертається.

Роблю крок у палату, залишивши двері прочиненими.

— Привіт, — вітаюся з обома.

Та відповідає лише Аміна, тихо й скупо. Здогадуюся.

Справляюся в доньки про її самопочуття, прошу в обох вибачення й пояснюю причину своєї відсутності вчора. А потім прошу Таню вийти зі мною. Можливо, це недоречно і невчасно, але я змушений повідомити їй про стан її подруги.

— Ти знала, що в Алевтини проблеми зі здоров'ям? — моє запитання більше схоже на ствердження, та дівчина виразно округлює очі. — Її прооперували сьогодні вранці. Видалили пухлину.

Я волів би не бачити, як змінюється вираз її обличчя. Та саме це й спостерігаю.

— Що це значить? — її пальці міцно стискають підвіконня поруч.

Пояснюю все, що знаю сам. Зітхаю. І повертаюся до шибки, щоб не бачити щирих емоцій її тривоги. Таня проситься до неї, і відмовити їй у цьому я не можу. Але не сьогодні. І, слава Богу, вона сприймає це з розумінням, навіть спокійно.

Кілька хвилин вона стоїть мовчки. А потім закриває обличчя руками. Але оговтується швидше, ніж я набираюся хоробрості обійняти її за плечі. Вона йде в палату. До Аміни.

Видихаю голосно. Усередині ніби хтось клешнями стиснув серце, але в той же момент враження, ніби вистрілює тонка пружина. Чомусь стає водночас і легше і ще більш важче. Вже впевненіше натягую на обличчя посмішку, яку завжди носив поруч із донькою. Повертаюся в палату.

До вечері залишається година, а після, я пропоную Аміні сон.

—Я відвезу Таню додому. А поки мене не буде, з тобою побуде Юля. Гаразд? 

Моя малеча киває. І я залишаю доньку востаннє на медичну працівницю...