24

МАКСИМ

Я їду до Києва. І думки мої, в біса, як завжди, з нею. Уже вкотре — з нею!

Ця дівчина вибила мене з колії своєю впертою впевненістю. Відрекошетила всі емоції однією лише фразою, у якій виклику більше, ніж я сподівався почути. Бо я все ще чекав, що вона визнає свою брехню. А натомість вона ще дужче тримає мою невпевненість на поверхні. І навіть переговори з конкурентами про співпрацю не витіснили її — дівчину, яку я й досі бачу перед очима на пляжі Італії... А потім — у тій аварії, де загинути могли б обоє. І вона... вагітна...

Мені вдалося домовитися й навіть підписати контракт. Бізнес не помре. Завтра ще одна зустріч у столиці, не менш важлива. А зараз я їду з іншої області до неї, тримаючи педаль газу в підлозі, і не можу позбутися думки, що не хочу її відпускати.

Та дзвінок телефону вириває мене із задуми, і мені доводиться перемкнути на нього увагу.

Невідомий номер. Приймаю виклик — лікар Алевтини. І те, що я чую, змушує мене ще сильніше натиснути на газ.

Але перед містом затор.

Я вже тричі пошкодував, що не звернув із траси раніше, а тепер стою в черзі на в'їзд до столиці й пишу Тані, що затримаюся. Хоча затримаюся я в будь-якому випадку.

Вона не відповідає, та повідомлення прочитала. Поки стою в заторі, переглядаю ще кілька повідомлень, серед яких — повідомлення від моєї асистентки. Олександра пише, що відібрала одну із запропонованих агентством нянь. Запевняє, що та надійна й цікава.

Вірю.

Ховаю ґаджет у кишеню і ще годину повзу серед таких самих черепах, як і сам. А ще за годину паркуюся біля лікарні, де перебуває Алевтина.

Мене зустрічає лікар і проводить до свого кабінету, де показує знімок пухлини головного мозку.

— Вона повинна була скаржитися на біль, — говорить мені.

— Я не її чоловік. Я лише її знайомий, — відказую, дивлячись на темну пляму на знімку.

Мимоволі виникає бажання зникнути з орбіти Землі. Позбутися всіх цих питань, проблем!.. Але я розумію, що навіть бажання стати батьком її дитині є реалістичнішою мрією, ніж позбавити себе необхідності вирішувати чужі долі. Хоча це не питання. Це — ще одна відповідальність, яка лягає на мої плечі.

— Робіть усе необхідне. Я оплачу.

Він киває й проводжає мене поглядом до дверей.

Я поспішаю — на мене чекає Аміна. В іншій лікарні. В іншому районі міста.

Я знову за кермо. І знову — з думкою про неї...

А за пів години відчиняю двері палати доньки, але бачу обох сплячими. Аміна — в ліжку. Таня — на кріслі. І мій погляд не в змозі обрати, на котрій із них зупинитися. До котрої підійти.

Я впираюся плечем в одвірок так і не ступивши до  палати. Бачу її у легкій пляжній сукні, яку розвіває вітер. Її живе каштанове волосся, що виблискує на сонці. Адреналін у її очах там, на пляжі, ще до знайомства зі мною. Її груди, під тонкою тканиною, які здіймалися раз по раз від невідомого мені бажання. А потім її аромат, який ударяє в ніздрі навіть зараз, перебиваючи запах ліків і хлору. Спокуса, від якої я не зміг відмовитися ні тоді, ні зараз.

Вона важко, судомно вдихає крізь сон, поправляючи на собі тонку ковдру. А моє тіло реагує так, ніби я знову в ліжку з нею. І це змушує мене зціпити зуби до болю в щелепах, стиснути пальці в кулаки й відступити назад. Але навіть силою волі не вгамувати бажання, що володіє мною.

Я відходжу від дверей. Тієї сили, що керує частиною мого тіла нижче пояса, достатньо, щоб почуватися незручно навіть перед самим собою.

Йду до авто. Сідаю за кермо і довго дивлюся в простір попереду, рахуючи пульс там, де не мав би відчувати його зараз.