23

ТАНЯ

У цю ніч я більше думала, ніж спала. А ранок подзвонив у двері його рукою ще о п'ятій тридцять. Я тільки прокинулася.

Накидаю на себе халат і йду відчиняти. Він вітається. Проходиться по мені масним поглядом, від чого тіло вкривають сироти.

— Кавою пригостиш? — запитує глухо, низько. З тією інтонацією в голосі, яку тримаю в пам'яті. Але яку й хрін забудеш, бо її не зітерти. Навіть якби й хотіла.

Мить дивлюся на нього, але не в очі. Киваю і впускаю. Ніби хазяйка тут я...

Максим проходить на кухню, і я потай видихаю, бо так правильно.

Він сам береться заварювати каву в турці. А я, користуючись моментом, іду одягатися. А коли виходжу зі спальні, на мене вже чекають дві канапки з листям салату, шинкою та яйцем і ягідний чай.

Для мене це дуже неочікувано. Хоча... я пам'ятаю його обіцяну "каву" в минулому — троянди закрили собою світ у вікні.

Сідаю за стіл. Він стоїть біля вікна зі своєю кавою в руках. Лише з кавою. І дивиться не на мене. У шибку. І мовчить. Ніби так краще для нас обох...

— Дякую, — кажу майже пошепки. Він чує. Знаю.

Для мене наш сніданок проходить у напруженій тиші. Але я витримую ці п'ять хвилин. І навіть дорогу до лікарні в його автівці, де аромат дорогого чоловічого парфуму паморочить мізки, а нудота як на зло не підіймається. Це тиша, яка не тисне. Тиша, яка розриває душу зсередини. Не від болю, а від усвідомлення, що він знає. Що він батько. Що він поруч. І навіть удає, що піклується...

У лікарні він мило вітається з донькою, цілує її і одразу прощається. Я не дивлюся — відвертаюся. Лише слухаю, як обіцяє малечі, що приїде пізно ввечері. Мені ж обіцяє завезти мене додому.

Умгу... додому...

А потім іде, беззвучно зачинивши за собою двері.

Цей день я проводжу з його донькою. Ми багато розмовляємо, малюємо, пишемо. І дуже багато читаємо. Вона не ставить зайвих запитань, як це роблять діти її віку, а я не намагаюся її розвеселити, як це зробив би будь-який дорослий. Ми просто поруч. Між нами навіть є невимушене мовчання, яке не потребує ні слів, ні пояснень.

Після обіду я допомагаю їй одягнутися, і ми виходимо у двір. Ненадовго. Пів години свіжого повітря швидко її втомлюють. А вечір застає нас у палаті за черговим читанням. Потім вечеря. Та ближче до ночі я бачу в телефоні повідомлення від Максима. Він написав, що затримується. Зрештою він взагалі не приїхав...

Вочевидь, стримати деякі обіцянки значно важче, ніж зрадити дитину. Хоча... можливо, дійсно офіс потребує його присутності вночі... Та я в це не вірю.

Я спала на кріслі — медсестра допомогла мені його розкласти. Тут було навіть зручно. І спокійніше, ніж будь-де до цього.

Наступний день ми провели так само, як і попередній. Різниця була лише в настрої — дівчинка почувалася значно краще. А ввечері з'явився Максим, з дуже похмурим виразом обличчя. І я б, можливо, навіть пораділа, якби це не стосувалося нашої спільної знайомої...