22

ТАНЯ

Спохвачуюсь. У голові думки одразу скопом, і всі — про його доньку. Та сказати хоч щось на своє виправдання... язик не повертається.

Я була тут. Я мала б почути хоч щось, а натомість...

— Аміна сказала, що ти стомилася. І тобі треба поспати, — тихо говорить мені Максим після кількасекундного мовчання.

Я навіть боюся поставити вголос запитання, де вона сама. Але двері позаду нього беззвучно відчиняються, і медсестра заводить дівчинку в палату, підтримуючи її під руку.

Подумки видихаю. Роблю з цього висновки. Та вголос... мовчу. Я не наймалася. Я лише визвалася допомогти.

Ховаю хвилювання за маскою байдужості, коли він просить медсестру залишитися, а мене — слідувати за ним.

Ми виходимо в коридор. Він іде до вікна, де зупиняється.

— Який у тебе термін?

— Сьогодні рівно сто п'ятдесят вісім днів, — кажу без тіні вини в очах.

Він думає. Його погляд повільно ковзає по мені зверху вниз, ніби це єдине, що він може зараз зробити. Хоча... єдине.

— І довго ти планувала жити в Алевтини?

— До пологів, — відповідаю, не ховаючись.

— Ти знаєш дату пологів?

— За підрахунками лікарів, — відповідаю йому, озвучуючи число й місяць.

Він знову дивиться на мене. Виразно. Сканує всю, глибоко й мовчки. А я знову тримаю оборону з відчуттям, що мене зараз намагаються або вивчити, або знищити, але точно не пошкодувати.

— А далі? — звучить, коли я вже подумки приготувалася почути звинувачення.

— А далі життя покаже, — складаю руки на грудях. Я не хочу, щоб мене контролювали. Він мені ніхто. А Ніхто не може брати віжки мого життя у свої руки. За винятком чоловіка, якого в мене немає.

— Квартира, у якій ти живеш, усе одно пустує. Я тебе прошу... залишитися.

Бачу, як останні слова Максим буквально витиснув із себе.

Я несвідомо схиляю голову до плеча. Уперше перехоплюю його погляд. А коли він, зітхнувши, стріляє очима кудись мені за спину...

— Я ніколи не стану твоєю коханкою вдруге, Максиме. Мені було достатньо однієї ночі. Хоча я не шкодую. Бо я більше не сама.

Я не чекаю від нього відповіді. Хоч і продовжую стояти та дивитися, як він зціплює щелепи. Як виразно заходили жовна. І як загострився його погляд, упавши на мій живіт. Мені достатньо почути його глибокий вдих, але часу недостатньо, щоб відійти. Бо Максим хапає мене за лікоть і зупиняє на пів кроці.

— Таню. Я здам аналіз. Я дізнаюся, хто батько твоєї дитини. Навіть якщо ним виявлюся не я. І навіть допоможу тобі з усім. Але водити мене за ніс ще жодна не сміла.

— Пусти, — шиплю у відповідь. А коли він відпускає... — Спершу збери докази для себе! І не варто прирівнювати мене до всіх.

Більше не чекаю. Я повертаюся й іду. У палату. До його доньки, де мені й місце на ці кілька днів.

До вечора я проводжу час з Аміною. Та в голові одна думка, мов заїдена платівка: даремно я озвучила, що вагітна від нього. А ще я сама не розумію, чому так почуваюся, коли дивлюся на його малечу. Не знаю чому, але мені її дуже шкода. Хоча з її малюнків неважко здогадатися: мами в неї немає вже давно, але в пам'яті дівчинки вона все ще жива...

Після вечері Максим завозить мене додому. Тобто до квартири, у якій мене поселив.

По дорозі він заїжджає до торгового центру й купує мені взуття. Я обираю кросівки — у них зручно. А вже біля будинку проводить мене до дверей квартири, де мене наздоганяє думка, що я й справді ніби ув'язнена: під вартою. А він — конвоїр. У всякому разі він відчиняє для мене двері, і він же зачиняє їх на всі замки одразу, щойно я заходжу всередину. Я вже навіть переконана, що ключів мені не тримати в руках. Але хвилин за двадцять вхідні двері відчиняються ніби самі по собі, а на порозі знову він. З пакунками, повними продуктів.

Відступаю до стіни, даючи йому дорогу до кухні. Він мовчки сам розкладає все по своїх місцях. А потім іде.

Але не йде.

Затримується біля вхідних дверей. Озирається на мене через плече і завмирає на довгі секунди. Ми свердлимо один одного поглядами... Він явно щось зважує. Але наблизитися так і не наважується.

Напруга зникає за вхідними дверима разом із ним. І я переводжу подих, ніби після довгої доби в офісі, спираючись плечима об стіну біля спальні.