1

​— Таню, хутко! — подруга відриває погляд від вікна й всього на мить кидає його на мене. У її очах паніка. — Він повертається!

​Гарячково згрібаю з шафи всі свої речі  і просто жменями скидаю в сумку. Руки не слухаються, серце калатає десь у горлі, у скронях несамовито лупцює пульс.

​— Таню, у нас дві хвилини, не більше! — зривається на шепіт Аля.

​— Знаю.

​Документи. Вони по підлозі скрізь!

​Нарешті знаходжу ID-картку. Далі пальці навмання збирають необхідні для виїзду за кордон цінні папери. Замість них розкидаю ксерокопії — хаос має залишитися переконливим.

​Погляд востаннє чіпляється за фоторамку мами і сімейний фотоальбом — хапаю не думаючи, притискаю до грудей.

​— Таню, не це зараз головне, а наші життя! — Аля майже силою тягне мене до дверей.

​Дійсно, чорт. Ковтаю клубок у горлі. Все видиме — на своїх місцях. Скуйовджена після ранкового бою ковдра та подушки розкидані по ліжку. Пустий гаманець на підлозі поруч із тумбою — там же, де й усі папери, що зараз імітують мої зіпсовані документи. Він не має з порогу запідозрити мою відсутність...

​— Я готова... — видихаю, хоча ноги підкошуються.

​— Зараз наверх. У темпі! — Вона вихоплює сумку з моїх рук.

​Я ніби прокидаюся від заціпеніння.

​Босоніжки не взуваю — беру в руки, пальці судомно стискають ремінці. Кросівки... На інші зароблю, головне — вирватися.

​Замок клацає надто голосно, луна вдаряє по вухах. Всередині все спазмує.

​— Швидко! — шипить Аля, тягнучи мене за собою.

​Киваю. Мене всю трясе. Руки й ноги ватяні, майже не слухаються. Та тваринний страх додає сил, і за кілька секунд ми з сьомого злітаємо на десятий поверх.

​Завмираємо. Чекаю рівно дві хвилини, поки замок його квартири внизу не клацає втретє.  

Отже двері зачинилися. Він зайшов.

​Не змовляючись з Алею, збігаємо сходами вниз. Так безпечніше. 

Сходинки миготять перед очима, легені пече, ноги плутаються, але я біжу. Біля під'їзду, на щастя, нікого.

—Сюди! — Аля біжить в сторону дороги.

Ще кілька секунд шаленого бігу, і я чую рятівний звук сигналізації.

​Аля на ходу закидає мою сумку в багажник, а я ривком застрибую в машину на переднє сидіння, втискаючись у крісло. Ніби все. Ніби врятовані. Залишилося лише виїхати з цього пекла у трохи кращий світ.

​— Отже так. Зараз їдемо до мене. Завтра вранці — літак. — голос Алі тремтить, вона нервово стискає кермо, тисне кнопку запалення і двигун заводиться. 

​Киваю, намагаючись вирівняти дихання. 

​— Він же не знає, де я живу? — вона викручує кермо.

​— Ні.

​— Слава богу... Хоч на це у тебе вистачило розуму — не розповісти.

​Між нами зависає кілька хвилин тиші. Тиша, в якій я чую тихий лаунж із динаміків автівки й власне шалене серцебиття. І в цю мить до мене дещо доходить: життя, можливо, починається саме зараз. 

Я тікаю від власного брата... І досі не можу в це повірити.

​Ми виїжджаємо з мого району. У вікні пливуть дерева, автівки, відбійники... але я нічого з цього не бачу. Сльози надто пізно застелили світ, пелена розмиває краєвид, і все, що я можу зараз — це просто дихати. Глибоко. На повні груди.

​— Він просто хворий... — шепочу собі під ніс. Пальці все ще неслухняно перебирають складки на одязі. 

​Я часто його пробачала. Надто багато розповідала про себе, відкривала душу, коли він втирався в довіру. Але з Алею погоджуюся лише зараз, подумки: його співчуття — це лише маска, за якою ховається холодний, розрахунковий садист.

​— Досить його захищати, Таню! — відрізає Аля.

​— Я не захищаю. Кажу як є.

​— Гаразд. Але жити з хворою людиною під одним дахом?! Ти з глузду зсунулася, подруго.

​— Про нього хтось мав піклуватися... — тихо виправдовуюся. Наче досі не навчилася відрізняти жалість від страху.

​— Піклуватися? Ти хоч уявляєш, як мене налякала?! Я... чорт, проскочила поворот! Доведеться розвертатися... Сиджу така у ванні... вся в піні. Релаксую. І тут ти: "Алю, рятуй!". Та ще й голосом божевільного півня!

​— Я не думала, що він... Що аж до такого дійде.

​Вона вмикає поворот і коротко кидає на мене погляд, у якому читається щире співчуття впереміш із роздратуванням. А ще страх.

​— Ти не думала... Як думаєш бути далі?

​Я знаю, що вона хоче від мене почути: обіцянку, що я ніколи не повернуся до нього. Можливо, навіть у це місто.

​— Знайду роботу, — відповідаю, дивлячись перед собою. — Тиждень у готелі. Потім зніму квартиру. І просто житиму.

​— І більше ніколи сюди не повернешся? — в її голосі чую сарказм. Вона не вірить мені.

​Я б на її місці теж не вірила...

​— Не знаю. У всякому разі — не до нього.

​— Гаразд, повіримо на слово, — автівка звертає з траси. Ми майже біля її будинку.

​Вона пригальмовує лише на мить, дістає із сумочки пульт і нігтем клацає кнопку. Ворота плавно відчиняються самі і я ніби потрапляю в інший вимір. Туди, де не потрібно прислухатися до кожного повороту ключа, де можна не здригатися від звуку кроків у коридорі. 

Він залишився по той бік високого паркану.

Принаймні мені дуже хочеться в це вірити.