25

ТАНЯ 
Його очі чіпляються за мене так, ніби він бачить мене вперше. М’яз сіпається, щелепа так сильно стискається, що у мене від цього враження от-от вилетить серце.

Стояти навпроти нього й дивитися, як чоловік, донька якого щойно кричала, що мене варто вигнати, стоїть і сканує мене поглядом, змушує втиснутися у стільницю ще більше. Я бачу, як його кулаки стискаються настільки сильно, що кісточки біліють, і від цього в мені стискаються нутрощі.

Дивлюся в його очі, відраховуючи секунди подумки, і десята показує, що цей час не на мою користь. Максим різко крокує до Аміни, яка раптово починає плакати. Бере її на руки, не дивлячись на мене. Сідає спиною до мене і, висмикнувши серветку з тримача, витирає їй сльози.

Я переконуюся, що я тут дійсно зайва, а його донька — єдина головна маленька жінка в його житті. Чорт.

Ковтаю клубок гіркого «щастя» і, ледь переставляючи ватяні ноги та підтримуючи живіт, іду до своєї кімнати. Зачиняю за собою двері. Але одразу ж чую клацання вхідного замка, а слідом — м’який жіночий голос, який сповіщає Максима про своє прибуття.

Прекрасно. Отже, я можу йти остаточно...

Тремтячими руками одягаю на себе шарф, який чомусь стає схожим на зашморг. Беру в руку пальто й виходжу з кімнати. З кухні линуть тихі голоси. Аміна, здається, навіть заспокоїлася.

Сідаю на край стільця й дуже швидко взуваю ботфорти, сама того не розуміючи, — руки ніби виконують якусь свою функцію. Очі, давно налиті слізьми, бачать усе суцільною плямою. Я інстинктивно роблю крок до дверей і обережно, тихо їх відчиняю.

Страх змушує серце пришвидшено битися, а адреналін у крові перетворює тіло на натягнуту струну. Ще мить — і вона лусне. Я вже не думаю, куди маю йти і що робитиму далі. Єдине бажання — опинитися якомога далі звідси. Ноги несуть мене раніше, ніж мозок встигає зрозуміти, що я вирішила.

Тисну кнопку ліфта безперестанку, навіть коли двері починають роз’їжджатися в сторони. Вбігаю в кабіну, на ходу натискаючи перший поверх. Сльози, не просячи дозволу, стікають обличчям, ніби їм теж більше немає куди повертатися. Я витираю їх тильною стороною долоні, але марно — нові з’являються швидше, ніж встигаю позбутися попередніх.

На вулиці мряка різко б’є в чоло, щоки, шию, голі плечі... і я раптом усвідомлюю, що я не з братом. Не в нього вдома. А в чоловіка, який, мабуть, учинив так, як мав би вчинити справжній батько: обійняти своє дитя, а не дорослу жінку, яка в змозі впоратися зі своїми емоціями й дати собі раду сама.

А ще я таки без пальта — взулася, а його залишила в коридорі його квартири.

Озираюся на двері під’їзду, з яких щойно вибігла, і бачу, як вони відчиняються — різко й навстіж. А з них вибігає Максим.

Я здригаюся. Його погляд затримується на мені на довгу секунду. А потім... він важким кроком іде до мене, на ходу знімаючи із себе піджак. І зупиняється настільки близько, що його подих лоскоче чоло. Та чоловічі руки вправно загортають мене в одежину.

— Я не твій брат, Таню.

Максим говорить тихо, без образи. Наче просто констатує те, що я сама й досі не здатна прийняти.

— І не хочу, щоб ти боялася мене так, як боялася його.

Ковтаю. Бо мені здається, що зараз я повинна мовчати й слухати, а не відчувати, як його великі пальці гладять мене по плечах, від чого хвиля терпких мурах збігає тілом униз, змушуючи стрепенутися навіть дитя всередині мене. І це остаточно нагадує мені, що я повинна в першу чергу дбати про себе та своє маля.

— Я не можу так більше, Максиме. Не можу, — впираюся руками в його груди. — Бо сьогодні четверта доба, як я у твоєму домі не маю права вільно вдихнути! Не маю права ступити й кроку! Маю контролювати кожен свій звук, рух, аби не спровокувати твою дитину! Якій начхати на кордони, на почуття інших, на чиїсь образи, біль!.. Я не егоїстка, Максе! Егоїсткою зростає твоя донька!.. Я не ображала її!

Максим відводить погляд всього на мить на мить, стиснувши щелепу до скреготу. Але в наступну мить його пальці опиняються на моїх щоках.

— Таню... не кричи. Благаю.

Та я не в силі зупинитися.

— Її капризи. Її погляд на мене, ніби я прийшла сюди забрати в неї тебе. — Мій голос ламається, я стискаю пальці в кулаки, але нігті лише впиваються в шкіру долонь, нагадуючи мені про біль, ще більше втискаючись у його міцні груди.

Максим робить ще пів кроку, і я мимоволі відступаю. Він одразу зупиняється, а я навіть не усвідомлюю, коли його руки прибирають із мого чола мокрі пасма. 

— Кожне її «Таню, а чому ти?..», кожне демонстративне мовчання, кожна дрібниця, якою вона намагається мене зачепити... Я розумію, що вона дитина. Розумію, що в неї свої страхи. Розумію, що їй важко. Але я теж не залізна! — видихаю крізь сльози. — Я цілими днями думаю, як правильно їй відповісти, щоб не образити. Як поводитися, щоб вона не вирішила, що я погана. Як не розплакатися, коли вона спеціально тисне на найболючіше. Максе?!

Підводжу на нього очі знову.

Його руки тісніше огортають мої плечі, а обличчя раптово опиняється настільки близько, що серце починає гупати вже зовсім з іншої причини і, здається, зовсім по-іншому. Наші очі зустрічаються, а запах сандалу на його шиї витягує з пам’яті ту єдину ніч, яка не повинна була до цього привести...

— Таню... Вона — дитина... Але я не передбачив очевидного. Хоч мав би передбачити. Я не дозволю більше цьому статися. Я тобі вже це казав вранці.

Він притискається лобом до мого чола. І я тільки тепер помічаю в його погляді не меншу втому, ніж ту, яку відчуваю сама.

— Але я по-іншому не міг...

Між нами запановує тиша. Його погляд ковзає по моїх губах, гаряче чоловіче тіло притискається до мого, а сам він облизує свої вуста. Я не знаю, чи могла б зараз дозволити поцілувати себе. Зате чітко усвідомлюю, що не хочу, аби він мене відпустив. Не тепер...

— Я можу тебе відвезти на квартиру хоч зараз. Але я не можу дозволити собі втратити тебе. Будь ласка, Таню...

Він майже тисне. Напирає на мене, затуляючи собою світло ліхтаря, від чого я опиняюся в тіні. Я впевнена, що він зараз відчуває поштовхи мого дитяти точно так само, як його відчуваю я. І тільки коли його губи опиняються на моїх, я... втрачаю голову.