23

ТАНЯ

Сьома ранку. Сьогодні третя доба, як я живу у нього, вдаю няню перед його дитиною. І від усвідомлення цього стає тільки гірше й тривожніше, бо з Максимом минулі два дні ми майже не бачилися. Лише учора ввечері, коли я вийшла з ванної, а він якраз зайшов у квартиру, перекривши мені шлях собою, і ми… ледь не поцілувалися.

Але не поцілувалися. Аміна вискочила з кухні й кинулася до батька. І мені довелося прикусити губу, привітатися й зачинити двері до своєї кімнати, де я впала на ліжко й одразу заснула, як і в перший вечір, навіть не повечерявши.

А зараз підійматися настільки важко… Почуваюся безсилою фізично. Зате з повною головою думок: навіщо я тільки погодилася…

Тягнуся по халат. У голові легке запаморочення. Я ніби й спала, а ніби всю ніч думала. Про нас… але більше про Аміну. Про її поведінку в цілому: некоректну, зверхню, де місце є лише постійним образам.

Учора за грою в лото вона спершу заявила, що я махлюю, а коли я намагалася їй довести, що це не так, розплакалася й сказала, що все розповість батькові.

Що з цією дівчинкою не так, я здогадуюся. Однак як довести їй, що я не ворог, — не знаю.

Залишається лише сподіватися, що сьогоднішній день буде легшим, ніж два попередні.

На кріслі бачу пакунок.

Отже, він таки заходив…

Підходжу й заглядаю.

Дві пари білих вовняних шкарпеток. І м’яка тепла сукня молочного кольору. З ангори.

Несвідомо закушую губу. Дістаю сукню. Кілька секунд просто дивлюся. А потім складаю назад у пакунок.

Прямую до ванної.

Але… папка.

Мені здається, я клала її на стіл біля стіни, а вона лежить посередині.

Значить, дивився.

Якусь мить всередині все перевертається, і сльози стискають горло. Але я ковтаю клубок і більше не зупиняюся.

Чищу зуби з думкою, що маю поговорити з ним.

А коли виходжу з ванної кімнати, двері моєї спальні відчиняються, і я лякаюся.

Максим дивиться на мене поглядом, у якому я тону. А потім кілька його кроків — і він обіймає мене.

— А якщо Аміна шукатиме? — шепочу йому в губи, які опинилися надто близько.

— У нас дві хвилини, поки Аміна чистить зуби. І ці дві хвилини я хочу показати тобі, як сильно скучив.

Він не цілує. Лише обережно обіймає мене, притискаючи до себе, торкаючись чолом мого чола.

А потім запитує те, на що відповісти не маю що:

— Тобі важко з малою, так?

— З чого ти взяв? — уповільнюю видих, намагаючись вгамувати пульс, що лупить у скроні.

— Аміна сказала, що ти швидко втомлюєшся.

— Я?

Взагалі-то це дійсно так. Та сказати, що мені важко перебувати поруч із його донькою, не вистачає нахабності, бо хоробрістю це не назвеш.

Я постійно почуваюся винною перед нею.

— Зовсім трохи. Вона дуже кмітлива й розумна дівчинка, — говорю правду. Але не ту, яку мала б сказати йому зараз.

Маю надію, що я все-таки налагоджу з нею контакт.

— Таню, вона має звикнути, — він дивиться мені у вічі. — Не ображай її. Добре?

Відчуваю, як мої брови сходяться на переніссі.

«Не ображай» для мене звучить так, ніби на мене нажалілися.

— Я не ображаю її, Максиме. Вона…

Замовкаю, коли погляд чоловіка змінюється з обожнюваного на проникливо-осудливий. Я навіть готова повірити в те, ніби щойно збрехала йому.

— Максиме, я не ображала Аміну, — шепочу, відчуваючи, як сльози з новою силою стискають горло. — Я лише хотіла запевнити її, що мені не байдуже.

— Таню…

— Мені здається… що вона маніпулює. Тобою. Нами обома.

Він завмирає. На кілька миттєвостей.Та потім відсторонює мене від себе. І виходить, навіть нічого не сказавши.