22

МАКСИМ

День проходить нормально. Увечері отримую повідомлення від Макара і їду на зустріч із ним, на якій я прозріваю…

— Тетяна Бойко, — він кладе переді мною звітність. — Сама не звільнялася. Звільнена за статтею за неналежне ставлення і неявку на роботу. Два місяці тому. Заднім числом. Її перевели у відділ бухгалтерії й тримали в штаті як чорну душу — людину, на яку можна було списати всі афери компанії. Але жодних свідків щодо близьких стосунків власника з дівчиною.

— Тобто вона не винна, — швидше констатую. Для себе.

— Вона була лише асистенткою. Деяким її співробітникам взагалі здавалося, що дівчина його бісила. Проте тримав як першокласного спеціаліста. У нього була і досі є одна коханка, — запевняє Макар.

— Угу. А що ти скажеш про Руслана? — кладу перед ним аркуш із підписами Тані. — Цей документ він дістав. Запевняв, що Таня — коханка свого боса і досі нею є.

Він дивиться недовго. Мовчить. Обіцяє докопатися до правди.

— Щодо брата… Стоїть на обліку в психлікарні. Косить під адекватного. Жив за її рахунок. Вважає її зобов'язаною, — переді мною лягає фото усміхненої Тані. — Це фото забрали з його рук. Вона дійсно його сестра. Рідна.

У голові не вкладається…

У подальшій нашій розмові про її прямого родича мене пробирає озноб. Бо є свідки. Далі — Руслан, про якого нічого суттєвого для себе не дізнаюся. Лише склад сім'ї і його незначний борг якомусь Князю. У мене навіть нема за що зачепитися.

Тисну руку і збираюся йти, коли він мене зупиняє:

— Зачекай. У цьому банку, здається, працює одна моя знайома.

Він телефонує. Домовляється з нею про зустріч і за конкретну плату просить дізнатися достовірну інформацію. А потім кидає їй фото мого документа.

Відповідь приходить майже одразу:

«Колезі заплатили, щоб вона дістала з бази і зробила ближчим числом. Скинь бабки на цей рахунок».

Далі номер рахунку.

Ніхріна не зрозуміло. Для чого?

— Не знаю. Можливо, твій підлеглий її знав і тому вирішив уберегти тебе таким чином?

— Мій підлеглий? — дивлюся на нього. І згадую, як кілька разів посилав його до Ворона замість себе. Він цілком міг бачити там Таню. — Можливо.

— Ще щось буде потрібно?

— Ні.

Я дякую ще раз і вже остаточно виходжу з ресторану, де залишаю Макара за його столиком із сервіруванням на двох.

Вдома мене зустрічає Аміна із сумовитими очима. На питання, чи все гаразд, тільки киває. Просить їсти, каже, що дуже голодна.

Таня ж проходить повз і ховається за дверима своєї кімнати, не привітавшись зі мною навіть поглядом. Але я помічаю, що вона змучена.

— Тату, зробиш салатику? — Аміна все ще міцно тримається за мою шию.

— Зараз усе зробимо. Я тільки помию руки.

Відпускаю її.

Не розумію, чого Таня її не погодувала. Та все стає ясно, коли бачу каструлю з макаронами. Аміна любить пасту в соусі, а ця — тільки з маслом. До того ж, мені здається, обов'язки дівчини варто переглянути, а кухарку запрошувати частіше, ніж двічі на тиждень.

Даю можливість Тані видихнути. Сам йду у ванну мити руки, а потім на кухню.

Одягаю фартух поверх сорочки. Роблю доньці омлет зі шпинатом і салат. У холодильнику беру лоток із котлетами.

— Я не хочу котлету! Хочу смажене м'ясо з кісточкою.

А це вже хандра. Але я розумію: тата не було цілий день, пора йому попсувати настрій.

— Аміно, я розумію, що ти хочеш чогось смачнішого, та сьогодні маєш обрати з наявного.

Догодити не намагаюся. Вперше ставлю перед нею все, що є в холодильнику. Донька вдає ще більшу образу, опускає очі й обирає бутерброд із запеченою індичою грудкою.

— І помідор, — бурчить, стримуючи сльози.

— І помідор, — повторюю для неї.

Беру дощечку і нарізаю дольками свіжий помідор. Кладу перед нею.

— Як пройшов день? — спираюся ліктями на барну стійку навпроти. Очікую почути щось захопливе про Таню. Але в цей самий момент по її личку стікають дві сльозинки.

— Аміно... доню, — торкаюся вмить почервонілих щік. — Тебе хтось образив?

Вона схлипує. Неголосно, але гірко. З повним ротом їжі…

Обходжу бар, беру малечу на руки. Всередині все стиснулося. Про те, що сталося, зараз не розпитую. Вона має все розповісти спокійно, коли заспокоїться.

Донька тулиться до моїх грудей. Гладжу по спині, шепочучи, що вона найкраща. Що вона єдина дівчинка у світі, заради якої живу. Що кожна її сльозинка для мене найцінніша за будь-які смарагди.

А коли вона заспокоюється, ми ще кілька довгих хвилин сидимо… обійнявшись.

— То ти розповіси мені, що сталося?

Але вона не розповідає. Лише тихесенько шморгає носиком. І важко переводить подих.

Чорт, мені варто поговорити з Танею. Можливо, дівчина розповість більше. Але вона зі своєї кімнати не виходить. І це наштовхує на думку про можливе непорозуміння між ними.

— Аміно, поїж. А потім я почитаю тобі книжку.

— Яку я захочу? — кидає крізь схлипи.

— Яку ти захочеш, — киваю. Цілую маленьку голівку.

Усе, що сьогодні сталося, уже сталося. Не варто тривожити дитині душу, коли вона сама того не хоче.

Після вечері з донькою іду до її кімнати й одразу вкладаю спати. Бачу, що виснажена, а завтра рано прокидатися до школи.

Коли Аміна засинає, я повертаюся до кімнати дівчини.

Не знаю чого, та моє серце пришвидшує ритм. Стукаю двічі. Відповіді немає, і я рішуче натискаю на дверну ручку.

Але варто мені зазирнути всередину, як легке розчарування дряпає душу — вона спить. У джинсах і светрі, просто поверх ковдри, зсутулившись.

Роззираюся. На кріслі плед. Беру його і вкриваю дівчину. Ще раз кидаю погляд на її мирне обличчя, згадуючи ту фотографію, яку отримав від Макара…

Там вона щира, легка, усміхнена. А тут…

Чорт, я не повинен був так із нею поводитися. Не мав змушувати.

Усе почуте від Макара зараз зібралося перед очима у повноцінну картинку: психічно хвора людина — брат, втеча, знайомство зі мною, вагітність...

Очі самі натикаються на папку зі знімком вагітності.