4

Ох уж ці 90-ті…

Хтось у драному, хтось у золоті… Я вже повнолітній. Вже закоханий. Треба бути незалежним!!!

Закінчивши перший ВУЗ і отримавши професію, не пішов працювати за спеціальністю. Вирішив спробувати як усі.

Взявши гроші «під процент» у знайомих знайомого, накупив «товару». На ринку взяли в оренду «жабку» й розпочали свій «бізнес» із хлопцями.

Перший тиждень відчували себе королями! Грошей повні кармани!

Але ж… на другий тиждень підійшли до нас «пацани» в кептариках, «кожанках» і спортивних штанах. Бач, круті які…

– Чуєш, лисий! Бабки давай! – пережовуючи зубочистку, як бик соломинку, крізь зуби видавив із себе найнижчій.

– Що? Які бабки?! – спитав я, ошеленівши. 

Але Макс не дав мені більше нічого сказати, схопивши сильно за лікоть.

– Ти чого?! – спитав я його… Але він лишень «тсикнув» на мене. А крутецькобик повторив:

– Бабки давай, лисий!

– Ага! Приспівуючи тут влаштувався торгувать! Думав нашару?! – посміхаючись і чавкаючи жвачкою прореготів довгий крутько черв’як.

– Вибачте, хлопці. А за що маю вам платити?! – стримуючись запитав я.

– Хм, може й вибачимо! – зареготали круте лики в дивному вбранні.

– Торгувати тут хочеш? – спитали.

– Так… – здивовано відповів я…

– Тоді змушений нам платити. За «кришу». – підмигнув найкоротший, але найнагліший «пацик».

– Яку «кришу»? В нашій «жабці» з дахом все добре!

Дивакуваті знахабнілі хлопці реготали так, що аж позгиналися. А я реально не дуже розумів, що ж вони від мене хотять!

Коротка, але агресивна розмова з цими трьома дала мені зрозуміти, що за місце під сонцем треба платити, навіть таким…

Вкінці кожного тижня, перед вихідним понеділком, ми змушені були віддавати частину нашого прибутку… Товар закінчувався. Новий купувати треба, а тут ще й знайомі знайомих нагадали про себе… Гроші й їм треба повертати…

Просидівши всю ніч з Максом і підраховуючи, що в нас є і що ми винні, під ранок вирішив заскочити до Пашки. Додому йти зовсім не хотілося. Там чекали лишень нотації від мами та прискіпування вітчима… Тато би ніколи так себе не поводив би. Він би підтримав!

Пашка жив у приватному секторі ті мав окремий вхід від батьків у будинок. Я знав, де лежить ключ. Частенько заходив до нього ось так, з бухти барахти!

Але цього разу мене чекав там ну дуже неприємний сюрприз!

Взявши ключ з-під горщика з алое та відкривши двері, я увійшов у коридор. Не звернувши уваги на розкидане там взуття, скинув свої кеди та увійшов до його кімнати.

З-під гори-ковдри стирчала дівчача рука. Рука зі знайомим браслетом… Ні, не може цього бути!

– Пашко! – покликав я товариша.

Ковдра заворушилась. Дівчача рука сховалась. З-під ковдри донеслося бурчання й показалась рижа маківка Павла.

– О, Гліб! Привіт. Ти як тут?

– Мимохідь. Не хтів іти додому. А ти, бачу, не сам.

– Розумієш… Це не зовсім так, як ти собі подумав! Вона сама до мене прийшла! Вона сама на мене полізла!

– Вона?! Вона сама?! – здивовано вторив я, наче залипаючи…

Ковдра припіднялась. З-під неї з’явились стрункі ноги з червоним педикюром. Точно її… Вона встала з ліжка з кам’яним обличчям. Голісінька. Потягнулась за сарафаном, що недбало розлігся на тумбі, поруч із ліжком.

– Ти сам винен. Ти постійно зайнятий. Ти сам мене з Пашком познайомив. Ти сам йому довірив мене розважати. Ось він мене й розважав. – спокійнісінько говорила Машка. Моя Машка. Як вона змогла?!

Нічого не кажучи, вийшов з дому. Йшов з такою швидкістю, що навіть не встиг взутися. Тільки взяв на ходу кеди. Зв’язав між собою шнурки та закинув собі їх на шию.

Саме так, босоніж, пройшов я через усе місто з окраїни до центру. До старого міста, де провів я своє дитинство.

Постоявши під вікнами будинку, де я народився та помер мій тато, пішов далі. До найпершого відкритого магазину.

– Пляшку горілки та пачку печива. Ще лимонад. – на автоматі буркнув я. поклав гроші й не забравши решту, вийшов із магазину з пакетом «заспокійливого» та ринувся в бік фонтану.

На першій ліпшій лавці відкрив пляшку горілки й прям з горла зробив перших декілька ковтків. Коли почало пекти в грудях і потягло блювати – лишень тоді зрозумів, що пляшка майже порожня…

Встав, йти майже не міг… Ноги несли кудись… А в голові: «ти сам винен… сам… ти сам…».