1

Привіт. Мене звуть Гліб. І сьогодні рівно двадцять років з дня моєї смерті…

Народився я в часи складні, але цікаві. 70-ті роки XX сторіччя славились своїми подіями: у 1971 році зупинили обмін доларів США на золото. В’єтнамська війна, що продовжувалась до 1975 року. Кривава неділя 1972 року, коли солдати полку Британії у північноірландському місті Деррі розстріляли демонстрацію місцевих жителів, в тому числі підлітків, які зібралися в підтримку захисту громадських прав. Після даних подій була об’єднана Ірландія.

І 1979 році була створена Партія Зелених, для боротьби проти атомної енергії та забруднення навколишнього середовища.

Ну, а в моїй країні, у Великому Союзі, в ці роки відбувались події вартістю та важливістю для неї одної. Такі як: новий текст гімну, прийняття Конституції СРСР і РРФСР.

А у рік саме мого народження був представлений на виставці наймасивніший персональний комп’ютер Apple II та багатопроцесорний обчислювальний комплекс (МВК) Ельбрус (комп’ютер) – 1.

Країна пишалась і була зайнята подіями, масштабними на державному рівні та вірила в безхмарне небо та світле майбутнє. А отже, моє народження було помічено лише в моїй родині.

Моя мама була не юною, але практичною жінкою. В 36 років не кожна жінка зважиться на повторні пологи. Але коли в тебе красунчик чоловік, молодший за тебе, та ще й зав. відділенням… лікар, до якого потрапити хотіли не тільки захворівши, але й здорові… особливо молоденькі дівчата… В такому випадку тебе не зупинить ані доросла донька-підліток, ані вік, ані пиляючи свекруха…

Я був надією на закріплення шлюбу для мами. Натхненням для амбіційного батька. Тренувальною іграшкою для старшої сестри, адже по закінченню школи вона мріяла стати лікарем, дитячим лікарем.

Щоп’ятниці батьки ходили до ресторану, а після нього гуляли нічним містом. Місто в нас гарне. В силу того, що воно було в окупації в різний час різними державами-імперіями, та й національності вже при Великому Союзі процвітали тут різноманітні, в нас архітектура блаженна!

Австрійські, румунські, угорські, єврейські споруди мирно розташовувались між радянськими будівлями, що надало особливого шарму нашому маленькому Парижу.

Під час батьківського рандеву ми з сестрою були під наглядом нашої бабусі, яка в силу своєї професії та посади, а вона була зав. Обласної бібліотеки та вчителем молодших класів, багато читала сама та привчала до цього нас. Мені книжка читалась бабусею і під час їжі, і перед сном, і під час буденного спільного проведення часу.

Сестра навчилась читати ще в чотири роки завдяки бабусі та її вірі в силу книг.

Читання супроводжувало мене все моє життя!

Коли я навчався в школі, вчитель історії казав моїй мамі:

– Якщо Гліб дивиться під час уроку у вікно, значить я погано підготувався!

Але не подумайте, що я був ботаном. Аж ніяк! Я був ще тою занозою та дзиґою!

Коли мені було близько року та я стійко навчився підніматися в ліжечку на ноги, мені стало нудно просто стояти чи ходити по периметру. Я вирішив заглянути самостійно за межі ліжкових перил. І… гугуц!

– Звук був наче лопнув величезний кавун. – розповідала потім мама…

– Ми всі заплющили очі та ніхто не наважувався першим відкрити очі. Найбільшого страху наганяла тиша. Не було ні звуку. Секунд п'ятнадцять… Коли ти голосно заплакав, ми з полегшенням видихнули й тато встав до тебе. Взяв на руки та поніс до мами. – розповідала Оксана, моя старша сестра.

Нажаль цього я не пам’ятаю. Як і батька взагалі…

Я знав його лише за розповідями мами, спогадами бабусі та сестри і по фотокарточкам…

Він загинув, коли мені було неповних три роки…

Тижні зо два я боявся полишати маму. Інстинктивно хвилювався, що й вона може зникнути. А так як ночі були спекотні, то я довго не міг лежати поруч із мамою й просився чи самостійно переповзав у своє ліжечко. Але потім повертався до мами. Потім знову назад. І так разів по десять чи п'ятнадцять за ніч… Мама зовсім не висипалась… Але завдяки такому не висипанню вона менше думала про своє горе.

Наш мозок – дуже цікава штука. Він самостійно вирішує, що залишати в пам’яті, а що витіснити, – заховати найглибше!

Мама ходила наче кам’яна – без емоцій та реакцій. Довго, майже рік. Поки бабуся, уповаючись своїм горем, не ляпнула в серцях:

– Краще б ти лежала там, у землиці, замість мого синочка!

– Що?! – повільно повернулась до неї мама. – Вам сильно потрібні мої діти:! Вам легше стане, якщо я ляжу поруч із ним?! А мої діти, Ваші онуки, стануть сиротами?!

Такі слова наче стрепехнули бабусю. Вперше за трагічний рік вона перестала плакати та голосити.

А в мами почали з’являтися емоції та перші неавтопілотні реакції на події. Того ж року ми поїхали на море, залишивши сестру з бабусею – вона готувалась до вступу в медичне училище…

Без тата рости важко. Особливо без такого, яким був мій.