Спогад

Я пам’ятаю те поле…
Безкрайнє, немов саме небо спустилось на землю. Пшениця шелестіла, наче шепотіла щось мамі. А між золотими стеблами жевріли голівки маків. Такі різні… Червоні, як жар, фіолетові, як сон під вечір, помаранчеві, мов сонце, що заходить, і навіть один блакитний. Я подумала тоді, що це поле, певно, зачароване, бо хіба бувають маки блакитні?

Мама йшла поряд і тримала мене за руку. Її долоня була теплою та надійною, а я ще не здогадувалась, що руки бувають іншими.

Я рвала квіти, сміялася, складала в букет, аж поки не змогла обійняти пальцями всі стебла. Я вірила, що мій букет був найкращим у світі!

А потім ми йшли дорогою додому. Я підстрибувала від радості, а мама лагідно казала:

— Обережно, не потряси букет — маки такі ніжні…

Але пелюстки почали падати. Одна за одною. Тихо, наче сніг уві сні.

Я озиралась і бачила слід із кольорових плям, який лишався за мною.

Мій прекрасний букет танув просто в долонях. Додому я принесла лише декілька стебел.

Тоді я вперше зрозуміла, що навіть найяскравіша краса не вічна. А радість... іноді розсипається дорогою. Як пелюстки маків.

Я довго думала про той букет. Про те, як він зів’яв ще до того, як я донесла його додому.

І чомусь з того дня я більше ніколи не бачила такого поля. Маки росли всюди, але завжди лише червоні. Вони горіли на сонці, наче маленькі вогники, але вже не мали тієї чарівної різнобарвності. Не було більше фіолетових, рожевих, помаранчевих і того єдиного блакитного.

Іноді мені здається, що те поле було лише раз у моєму житті.
Може, воно з’явилося тільки для мене, щоб подарувати той короткий, але яскравий спогад.

Тепер ті квіти живуть лише в моїй душі. Коли я заплющую очі, то знову бачу їхній кольори, чую, як шелестить пшениця, і відчуваю мамину руку, яка міцно тримає мою.

І хоча букет не дожив додому,  спомин про нього не змарнів. Він залишився зі мною назавжди, як тихий шелест кольорових маків, яких більше ніхто не побачить.