Спогад

«Відкрий очі, відкрий очі, відкрий очі».

Микола стояв перед великими блакитними дверями: плоскими, немов відшліфованими кращими майстрами всіх світів, і блискучими, як чарівне місячне каміння, в якому тонуло чисте небо. За його спиною розрісся величний сад із десятками кущів та дерев: великих і малих, пишних, розлогих, високих, низьких, вкритих листями та сонячними променями, але мовчазних. Жодного поруху не було на їхньому гіллі, і стояли вони тому спокійно, немов чекали, коли ж настане щось. А серед дерев пролягала вкрита галькою доріжка: не вузька, але і не надто широка – саме така, щоб було зручно іти одному. Закінчувалась доріжка трьома витесаними з білосніжного каменю сходинками, які й вели до дверей.

Хлопчина торкнувся блакитної поверхні, і важкі двері прочинились. Гомін десятків голосів, хай і притишених, вирвався на волю, розносячись довкола у пошуках вух, які б могли його почути. Микола зробив крок уперед. Двері знову почали свій рух, тільки тепер у протилежному напрямі, закриваючи від сторонніх очей та слуху таємниці величного маєтку, в якому живуть секрети.

— Раді вас знову вітати в нашому маєтку, пане, – сказав високий дворецький. Його руки і пальці були досить довгими, щоб робити його схожим на інопланетянина, проте, звичайно ж, він ним не був.

— Дякую, Альфред, – відповів Микола і пройшов далі, до великих сходів, що підіймались вгору, а потім розділялись надвоє та закручувались у спіралі.

Альфред знову став у свою звичну позу: руки по швах старомодного костюма, обличчя спокійне, ніс трохи піднятий вгору, а головне – тіло струною з дещо витягнутими вперед грудьми. Вічний дворецький, слуга і охоронець Великого Дому. Хтозна, як його називали інші мешканці, проте саме так будинок звав Альфред. А не вірити йому не було жодних підстав. Адже саме його ви зустрінете, щойно вас впустять Місячні Двері. Чи хотів він такої долі? Важко сказати. Більшість, хто існував у цьому світі, просто робили звичні їм речі, не задумуючись над результатом своїх діянь.

Микола пройшов до сходів і став підійматись. Пара старих пройшла повз нього, тримаючись за руки і над чимось весело сміючись. Новомодний яскравий одяг виглядав на них комічно і безглуздо, проте кого це хвилювало. Ніхто з присутніх, а їх було чимало у будинку, не звернув би уваги на таку буденність. Тут кожен мав своє заняття: грати в карти чи на комп’ютері, розмовляти по телефону, в'язати, слухати музику, співати, кричати, ходити колами, сміятись, сидіти, стояти, лежати, скакати – кожен робив те, що хотів. Не було заборон чи рамок, законів і правил. Тут дорослий міг бути дитиною, а дитина могла стати дорослим. Все залежало тільки від того, ким була душа. Тіла ж тут не мали ніякого значення. Адже і тіл тут не було.

Хлопець пройшов на верхній поверх, потім оминув трьох товстунів з сигарами в руках, з яких не ішло диму, що сиділи просто на підлозі у своїх дорогих костюмах і грали «Монополію». Але Миколі було байдуже до них і те, скільки в кожного було багатств – це ж лише проста доросла гра. Він же шукав свого друга.

«Не говори ні з ким, доки до тебе не звернутися».

Пройшовши до вітальні, Микола повернув до вузького коридору, стіни якого були цілком і повністю зарослими квітами та ліанами. Тіні поступово заповнювали простір і тільки світло з протилежного боку давало зрозуміти, що коридор таки має свій кінець. Микола без страху рухався вперед до свічення. Обриси попереду ставали більш зрозумілими. Ось видно балкон, перила, небо і якусь фігуру – хлопець у чудернацькому костюмі: зелені штани, багряна жилетка, недбало застебнута на один ґудзик і біла сорочка, що все намагається вирватись з-під цієї самої жилетки. Але перше, що кидалось в очі – вогняно-руде волосся, хаотично розтріпане на голові.

— А я вже думав, що ти не прийдеш, – весело відповів хлопець. Він був дещо вищий за Миколу і старший на вигляд – років шістнадцяти.

— В нас сьогодні було свято, і дозволили лягти пізніше, – відповів немов винувато Микола.

— Невже Новий Рік?

— Та ні, Миколая.

— Хух, а я вже думав, що минув ще один рік. В нас же час швидше іде, аніж у вас. А хоча, яка різниця? Ми все одно встигнем те, що я запланував. Ти зі мною?

— А що ти хочеш зробити?

— Ні. Ти скажи, чи ти зі мною, – посміхнувся юнак у жилетці і уважно подивився Миколі просто таки в очі.

— Але ж так не чесно! – спробував одразу заперечити Микола, але відповідь не забарилась:

— А ти думаєш, чому мене називають Лисом? То ти зі мною?

— Ех… Звичайно ж з тобою, я ж для цього і прийшов.

— Тоді стань сюди.

Лис підвів Миколу до краю балкона, де перила переривались. Юнак поглянув на свій годинник на руці:

— Чекаємо ще трішки і… зараз!

Швидким рухом Лис штовхнув Миколу. Хлопець миттю втратив рівновагу і полетів у непроглядну перину з хмар. Його крик забрала до себе порожнеча і безкрайня білизна. Але в якийсь момент хтось підхопив його. І тепер він рухався не вниз, а вперед. Потоки повітря розгойдували його русяве волосся і торкались його обличчя. Під собою він відчув чиєсь м’яке тепле тіло. Рефлекторно він схопився за свого рятівника і відчув, що тримає в руках пір’я. Його несла у хмарах чудернацька велика птиця. Коли пух із хмар залишився позаду, Микола зміг розгледіти цю незвичну тварину: золотаве пір’я, що переливалося на сонці, масивні довгі крила і міцний лелечий дзьоб.