Розділ 29. Пробудження

Максим прокинувся різко, задихаючись, серце його калатало шалено, — тьмяне світло підвального приміщення, флуоресцентна лампа на стелі, знайоме, стабільне обличчя Гнатюка, схилене над ним із тривогою.

— Максиме! Ви прокинулись, слава богу, — Гнатюк перевіряв його пульс тремтячими руками. — Ви обидва були непритомні майже годину, значно довше за розрахований час, я вже готувався викликати швидку.

Соломія поруч теж почала ворушитись, повільно розплющуючи очі, дезорієнтована, — Тетяна, що стояла осторонь, кинулась до неї, а потім до Максима, обличчя її було мокрим від сліз хвилювання.

— Що сталось? Він... — почала вона, не в змозі закінчити питання.

Максим, усе ще важко дихаючи, намагаючись зорієнтуватись у реальності після пережитого досвіду, повільно кивнув.

— Він відпустив, — сказав він нарешті, голос його тремтів від виснаження й емоцій. — Свідомо, добровільно. Він просив передати вам, Тетяно, що останні дні, коли він міг говорити з вами, стали найціннішим подарунком за все його довге існування в тому просторі.

Тетяна затулила обличчя руками, сльози полились ще рясніше, — суміш горя за батьком, якого вона щойно, по суті, втратила вдруге, і, можливо, полегшення від усвідомлення, що його страждання нарешті закінчились.

Гнатюк, тим часом, перевіряв показники генератора, звіряючи їх із розрахунками, — прилад, судячи з усього, розрядився повністю під час процедури, стрілки індикаторів застигли на нульових позначках.

— Треба перевірити його фізичний стан, — сказала Соломія, підводячись повільно, все ще трохи хитаючись. — В інтернаті. Негайно.

Вони зателефонували до закладу одразу ж, поки їхали туди на таксі, — головна лікарка, та сама, що показувала їм пацієнта кілька тижнів тому, підтвердила по телефону тривожну новину: показники життєдіяльності Родіона Забродського почали різко змінюватись приблизно годину тому, саме тоді, коли Максим і Соломія перебували в контрольованому сні.

Коли вони прибули до інтернату, персонал уже зібрався біля палати Родіона, лікарі спостерігали за апаратурою з тим самим напруженим, професійним зосередженням, яке Максим бачив на обличчях колег під час критичних моментів у власній практиці.

— Серцева діяльність слабшає, — сказав черговий лікар, коли вони зайшли до палати. — Повільно, стабільно, без жодних ознак гострого кризу — просто поступове, природне згасання, якого ми не спостерігали за всі сорок п'ять років його перебування тут.

Тетяна підійшла до ліжка, беручи батька за руку — цього разу справжню, фізичну, а не примарну сновидну, — обличчя його, попри виснаженість, здавалось спокійнішим, ніж будь-коли раніше, зморшки розгладились, ніби тягар, який він ніс десятиліттями, справді полишив його остаточно.

— Скільки часу йому лишилось? — спитала вона тихо.

— Важко сказати точно, — відповів лікар обережно. — Судячи з темпів згасання, можливо, кілька годин. Можливо, до ранку.

Тетяна лишилась біля ліжка, тримаючи батька за руку, — Максим, Соломія й Гнатюк відступили до коридору, даючи їй простір для цього останнього, найважливішого прощання.

— Ми зробили правильний вибір, — сказала Соломія тихо, притулившись до стіни коридору, виснажена емоційно й фізично.

— Так, — погодився Максим. — Хоча ціна виявилась важчою, ніж я міг собі уявити на початку цього розслідування.

Родіон Панасович Забродський помер тієї ж ночі, за кілька годин до світанку, тихо, без болю, у присутності доньки, яку він знав лише кілька коротких днів свого сорокап'ятирічного полону, — природна смерть, зафіксована офіційно як "поступова серцева недостатність, наслідок тривалого вегетативного стану", жодного натяку в медичній документації на справжню, неймовірну природу подій, що передували цьому фінальному, довгоочікуваному спокою.