Розділ 28. Останній сеанс

Родіон сів у старе крісло повільно, з обережністю людини, що готується до чогось незворотного, — Максим і Соломія розташувались обабіч, готуючись активувати процес, який мав або звільнити цю змучену свідомість остаточно, або, як вони обидва усвідомлювали з тривогою, не спрацювати взагалі, залишивши все як було.

— Перш ніж ми почнемо, — сказав Родіон, голос його звучав тихо, зосереджено, — я маю дещо сказати. Тетяні. Якщо це справді кінець, я хочу, щоб вона знала: останні дні, коли я міг говорити з нею, стали найціннішим подарунком за все моє довге, самотнє існування в цьому просторі. Передайте їй це, будь ласка, коли прокинетесь.

— Ми передамо, — пообіцяла Соломія, голос її тремтів від емоційної ваги моменту.

— І ще, — Родіон подивився на Максима прямо, — щодо твоєї матері. Я хочу, щоб ти знав: та коротка, віддалена присутність її горя, яку я відчував крізь роки ізоляції, — це було єдине, що нагадувало мені про існування реального світу за межами цього нескінченного сну. У якомусь дивному, спотвореному сенсі, я дякую тобі за те, що ти привів мене врешті-решт до можливості завершити цей цикл.

Максим кивнув, не в змозі знайти слів, — надто багато суперечливих почуттів переповнювали його водночас: страх, співчуття, провина за роль своєї власної родини в цій трагедії, і крихка, обережна надія на те, що зараз відбудеться саме те звільнення, якого потребувала ця вимучена душа.

— Ми готові, — сказала Соломія нарешті, простягаючи руку до символічного важеля активації, який у просторі сну відображав фізичний генератор, керований Гнатюком у реальному підвалі.

Родіон заплющив очі, відкидаючись на спинку крісла, — і Соломія, отримавши останній, мовчазний кивок згоди, активувала процес.

Простір навколо них здригнувся — не так драматично, як під час фінальної конфронтації з Криничним у попередній історії Максима, про яку він, звісно, нічого не знав і знати не міг, а тихіше, глибше, ніби сама структура сну почала розчинятись зсередини, шар за шаром, поступаючись місцем чомусь світлішому, спокійнішому.

— Я відчуваю це, — прошепотів Родіон, очі його досі заплющені, обличчя вперше за весь час їхнього знайомства виражало щось схоже на умиротворення. — Тягар... він слабшає. Роки, десятиліття очікування, вони нарешті... відпускають.

Максим тримав його за руку, попри примарну, сновидну природу цього дотику, — відчуваючи потребу фізичного зв'язку в цей найважливіший, найвразливіший момент.

— Ви не самі, — сказав він тихо. — Я тут, поруч, як обіцяв.

Родіон усміхнувся — уперше за весь час, слабко, але щиро, — і простір навколо них почав розсіюватись остаточно, стіни лабораторії танули, перетворюючись на щось невизначене, світле, майже безформне.

— Дякую, — прошепотів Родіон, голос його ставав дедалі тихішим, віддаленішим, ніби він поступово віддалявся від них обох у якийсь інший, недоступний їм вимір. — За те, що бачили в мені людину, а не просто загрозу чи наукову аномалію. За сорок п'ять років ніхто, окрім старого Северина, не давав собі клопоту зрозуміти мене справді.

Світло навколо них ставало дедалі яскравішим, майже засліплюючим, — і Максим, відчуваючи, як власна свідомість починає втрачати чіткість контакту з простором сну, зрозумів: процес наближається до завершення, тим чи іншим шляхом.

— Прощавайте, Родіоне, — прошепотіла Соломія, сльози текли по її обличчю, попри сновидну природу цього моменту. — Спочивайте нарешті спокійно.

Останнє, що Максим устиг почути перед тим, як світло поглинуло все навколо, перш ніж він сам відчув стрімкий, невідворотний перехід назад до реальності, — тихий, ледь чутний шепіт, сповнений безмежного полегшення:

— Нарешті... тихо.