Розділ 25. Голос наяву

Максим завмер, серце його калатало так сильно, що він майже фізично відчував кожен удар, — голос пролунав не уві сні, не в тому знайомому, паралельному просторі, куди вони входили свідомо, а прямо тут, у реальному, фізичному підвалі, наяву, попри те, що жодних вуст, жодного видимого джерела звуку в кімнаті не було.

— Ти чуєш це? — прошепотів він, звертаючись до Соломії й Гнатюка.

Обидва кивнули, обличчя їхні виражали той самий шок, ту саму паніку, — голос, судячи з усього, чули всі троє одночасно, попри те, що жоден із них не спав, не перебував у зміненому стані свідомості.

— Це неможливо, — прошепотіла Соломія. — Він не мав би здатності проникати в наш світ настільки прямо, без посередництва сну.

*"Обладнання, яке ви щойно активували, — обізнаний, спокійний голос Родіона продовжував лунати звідкись, здавалось, з усіх кутків кімнати одночасно, — саме те, що дозволяло Зарембі підтримувати зв'язок зі мною навіть у стані неспання, коли він хотів. Тепер, коли ви ввімкнули цей генератор, я можу говорити з вами так само прямо."*

— Вимкніть його, — сказав Гнатюк різко, кидаючись до приладу.

*"Не варто поспішати, — голос Родіона прозвучав із нотками, що можна було б прийняти за іронію. — Я не завдам вам шкоди зараз, наяву. Мої можливості тут значно обмеженіші за той простір, де ми зазвичай зустрічаємось. Але я скористаюсь цією рідкісною нагодою, щоб сказати те, що, можливо, ви маєте почути без захисту сну, повністю притомними."*

Максим, попри страх, зробив крок ближче до приладу, стримуючи Гнатюка від негайного вимкнення.

— Що ви хочете сказати? — спитав він.

*"Максиме, я знав твою матір, — сказав голос, і в ньому забриніло щось, що Максим міг би сприйняти за щирість, попри всю моторошність ситуації. — Не особисто, розумієш, не через безпосередній контакт, а через її медичну картку, яку я, попри свій ізольований стан, якимось чином відчував протягом років, коли Заремба продовжував таємно спостерігати за твоєю сім'єю. Я відчував її смерть, коли тобі було п'ятнадцять, — далекий, приглушений відгомін чужого горя, який проникав навіть крізь товщу мого власного, нескінченного сну."*

— Навіщо ви розповідаєте мені це зараз? — спитав Максим, голос його тремтів.

*"Тому що хочу, щоб ти зрозумів: ми з тобою пов'язані значно глибше, ніж проста випадковість прочитаної справи, — сказав Родіон. — Твоя чутливість, успадкована від матері, робить тебе особливим, Максиме. Значно кращим кандидатом для того обміну, про який я говорив із Тетяною, ніж будь-хто інший, кого я міг зустріти за ці сорок п'ять років."*

Максим відчув, як холод жаху пронизує його наскрізь, — раптове усвідомлення справжньої мети цієї несподіваної, прямої розмови.

— Ви говорите про мене, — прошепотів він. — Не про Тетяну. Про мене як потенційного... "приймача".

*"Тетяна ваша, — голос Родіона звучав тепер відвертіше, без попередньої маски батьківської турботи. — Вона моя донька, так, кровно споріднена, але її чутливість значно слабша за твою — звичайна людина, яка ніколи б не витримала повного переходу без серйозної шкоди для власної психіки. Ти інший, Максиме. Твоя природна сприйнятливість, посилена роками психіатричної практики, розумінням людської свідомості зсередини, робить тебе ідеальним, значно безпечнішим варіантом для нас обох."*

— Я ніколи не погоджусь на це, — сказав Максим твердо, попри страх, що стискав його груди.

*"Можливо, зараз не погодишся, — сказав Родіон, і в голосі його прозвучала холодна, розважлива рішучість, яка налякала Максима значно більше за будь-яку попередню погрозу. — Але час діє на мою користь, а не на твою. Кожен день, коли ти заходиш у мій простір, кожен контакт, який ти встановлюєш зі мною, зміцнює наш зв'язок ще більше. Рано чи пізно, Максиме, межа між нами стане настільки тонкою, що вибір перестане залежати виключно від твоєї свідомої волі."*

Соломія, яка досі мовчки слухала цю моторошну розмову, раптом рвучко кинулась до генератора, вимикаючи його різким рухом, попри застереження Максима, — голос Родіона обірвався миттєво, залишаючи по собі тільки дзвінку, важку тишу підвального приміщення.

— Досить, — сказала вона, важко дихаючи. — Він маніпулює тобою, Максиме, використовує щойно дізнану особисту інформацію, щоб посіяти сумніви й страх, зробити тебе більш податливим до майбутнього тиску.

Максим стояв нерухомо, дивлячись на тепер уже мовчазний, згаслий прилад, відчуваючи, як щойно почуті слова продовжують відлунювати в його свідомості, попри фізичне вимкнення джерела звуку.

— Що, як він каже правду? — прошепотів він нарешті. — Що, як зв'язок справді зміцнюється з кожним нашим контактом, і ми, намагаючись знайти мирне вирішення, насправді тільки наближаємо той самий результат, якого найбільше боїмось?

Гнатюк, спостерігаючи за цією сценою з власною тривогою, підійшов ближче, кладучи руку на плече Максима заспокійливим, батьківським жестом.

— Тоді нам треба діяти значно рішучіше й швидше, ніж плановано, — сказав він. — Не чекати ще кілька днів на обережні експерименти. Знайти спосіб завершити це раз і назавжди, поки контроль над ситуацією ще, сподіваюсь, лишається на нашому боці, а не на його.