Розділ 24. Заскочені. Зізнання

— Ви знали, — сказав Максим, голос його тремтів від суміші шоку й гніву. — Про мою матір. Про те, що вона мала стосунок до цієї програми ще до мого народження. Ви знали це весь час, відколи ми почали розслідування, і мовчали.

Гнатюк зайшов углиб приміщення повільно, обличчя його виражало втому людини, яка носила ще один тягар секрету, окрім тих, що вже розкрились раніше.

— Я дізнався про це тільки після нашої останньої розмови у сні, — сказав він, — коли переглядав додаткові документи, що лишились від батька, намагаючись зрозуміти повну картину подій. Знайшов запис про попередню діагностику, побачив прізвище "Дорошенко" — досить рідкісне, щоб викликати підозру щодо можливого зв'язку з вами. Я вагався кілька днів, не знаючи, як розповісти вам таку особисту, потенційно болісну інформацію.

— Ви мали розповісти одразу, — сказала Соломія різко. — Це критично важлива деталь для розуміння всієї ситуації.

— Я знаю, — Гнатюк опустив погляд. — Пробачте мені за це зволікання. Здається, я досі не позбувся звички приховувати незручну правду, попри всі уроки останніх тижнів.

Максим важко опустився на один зі старих металевих стільців, відчуваючи, як виснаження останніх днів раптом накрило його важкою хвилею, змішаною з новим, ще не до кінця осмисленим тягарем щойно дізнаної правди.

— Що ще ви знаєте, чого не розповіли? — спитав він, намагаючись зберегти голос рівним.

Гнатюк довго мовчав, обмірковуючи щось, — і зрештою дістав із внутрішньої кишені піджака складений аркуш паперу, простягаючи його Максимові.

— Я знайшов це серед батькових особистих записів учора ввечері, — сказав він. — Лист, якого він так і не наважився надіслати, адресований вашій матері, написаний невдовзі після того, як дізнався про її вагітність.

Максим розгорнув аркуш тремтячими руками, читаючи вицвілий, старий почерк.

*"Шановна Олено Максимівно, я мушу повідомити вам дещо важливе щодо вашої попередньої участі в нашому дослідженні. Діагностика, яку ви проходили місяць тому, виявила в вас незвичайну, рідкісну особливість мозкової активності — підвищену сприйнятливість до синхронізації свідомості, значно вищу за середньостатистичну. Зважаючи на вашу вагітність, я вважаю за необхідне попередити: існує теоретична ймовірність, що ваша майбутня дитина успадкує подібну чутливість. Прошу вас бути обачною щодо будь-яких експериментальних методик, пов'язаних із дослідженням сну, які можуть застосовуватись до вашої дитини в майбутньому, і, за можливості, уникати надмірного психологічного навантаження на неї в дитячому та підлітковому віці, яке могло б спровокувати передчасний прояв цієї особливості."*

Максим дочитав лист до кінця, відчуваючи, як усвідомлення масштабу давньої, ретельно прихованої обізнаності Заремби про потенційну небезпеку накриває його новою хвилею гніву.

— Він знав, — прошепотів Максим. — Ще до мого народження знав, що я можу виявитись вразливим до цього феномену, і навіть не спробував попередити мою матір прямо, обмежившись ненадісланим листом, схованим десь у особистих паперах.

— Мій батько, — тихо додав Гнатюк, — судячи з подальших записів, які я також знайшов, продовжував стежити за вашим життям здалеку, роками, ніколи не наважуючись розкрити правду відкрито. Можливо, з почуття провини, можливо, зі страху перед юридичними чи професійними наслідками такого зізнання.

Максим підвівся різко, відчуваючи потребу рухатись, робити бодай щось фізичне, щоб не піддатись повній паралізуючій люті перед масштабом чужої, багаторічної безвідповідальності, що визначала його власне життя задовго до того, як він сам про це дізнався.

— Северин Ілліч знав про це теж, — сказав він, згадуючи заповіт, дивне формулювання про архів "на його розсуд". — Він мав знати, зважаючи на його близькість до Заремби, на роки спостереження за Родіоном. Можливо, саме тому він так ретельно доглядав за пацієнтом Р. усі ці десятиліття — не тільки з професійного обов'язку, а й з усвідомлення того, наскільки глибоко ця історія була пов'язана з життям його власного учня, задовго до того, як цей учень взагалі народився.

Соломія, яка досі мовчки слухала цю розмову, підійшла ближче, поклавши руку на плече Максима заспокійливим жестом.

— Це не змінює того, ким ти є зараз, — сказала вона тихо. — Не змінює твого вибору боротись, допомагати, шукати справедливе вирішення для всіх сторін, попри те, що доля, здається, підготувала цю зустріч задовго до твого свідомого рішення взятись за розслідування.

Максим кивнув повільно, намагаючись знайти в цих словах бодай якесь заспокоєння, — і саме в цю мить, коли він уже готовий був продовжити огляд обладнання з новою, тепер особистішою рішучістю, генератор частоти в центрі кімнати, той самий, повз який вони пройшли кілька хвилин тому, раптом самостійно ожив, засвітившись тьмяним, червонуватим світлом, видаючи низький, вібруючий звук, який жоден з них не вмикав.

— Хтось активував обладнання дистанційно, — прошепотіла Соломія, відступаючи від приладу з тривогою. — Або воно реагує на щось у самому просторі.

І в цю мить, коли всі троє завмерли, спостерігаючи за незрозумілим оживленням старого механізму, у голові Максима, попри те, що він був цілком притомний, не спав узагалі, пролунав голос — тихий, знайомий, той самий, який він чув уже безліч разів за останні тижні уві сні.

*"Максиме. Нарешті я розумію, чому ти виявився саме тим, хто прочитав мою справу. Ти завжди мав стати частиною цієї історії, задовго до того, як усвідомив це сам."*