Розділ 23. Правда про матір

Максим і Соломія завмерли, направляючи ліхтарики в бік звуку, — темрява дальнього кутка кімнати виявилась порожньою, жодної постаті, жодного видимого джерела звуку, тільки старі металеві стелажі, вкриті десятиліттями пилу.

— Мабуть, будівля просто осідає, — сказала Соломія, хоча голос її звучав не дуже впевнено. — Стара конструкція, температурні коливання можуть спричиняти подібні звуки.

Максим кивнув, хоча внутрішньо не поділяв цієї раціональної впевненості, — надто вже добре він устиг звикнути за останні тижні до того, що звичайні пояснення рідко виявлялись повними в цій історії.

Вони продовжили огляд обладнання, і саме тоді, розбираючи стос старих документів, залишених у металевій шафі поруч із центральним приладом, Максим натрапив на щось, що змусило його завмерти, — тонку папку з написом, зробленим тим самим почерком Заремби, яким були підписані решта архівних матеріалів.

*"Список учасників, які проходили попередню діагностику для програми 'Морфей', 1977-1978."*

Він розгорнув папку, гортаючи сторінки швидко, шукаючи знайомі імена, — і раптом зупинився на одному записі, датованому кількома місяцями до основного інциденту, ім'я в якому змусило його серце пропустити удар.

*Дорошенко Олена Максимівна, 1951 р. н. Попередня діагностика для контрольної групи, відхилена через вагітність.*

— Соломіє, — прошепотів Максим, голос його тремтів. — Подивись на це.

Соломія підійшла, читаючи запис через його плече, і обличчя її виразило той самий шок, який відчував зараз сам Максим.

— Дорошенко, — повторила вона. — Твоє прізвище.

— Це прізвище моєї матері до заміжжя з батьком, — сказав Максим, пам'ять його гарячково перебирала родинні історії, чуті в дитинстві. — Олена Максимівна. Це моя мати.

— Вона мала бути учасницею програми? — Соломія дивилась на нього з новою тривогою. — До того, як завагітніла тобою?

Максим відчув, як земля йде з-під ніг, — раптове усвідомлення того, наскільки особисто, наскільки глибоко ця історія завжди була пов'язана з ним самим, задовго до того, як він отримав архів Северина Ілліча в спадок.

— Мати ніколи не розповідала мені про це, — сказав він повільно. — Вона померла, коли мені було п'ятнадцять, рак, звичайна, трагічна, але цілком пояснювана хвороба. Вона ніколи не згадувала жодного зв'язку з психіатричною клінікою, з жодним експериментом.

— Можливо, вона сама не знала подробиць, — припустила Соломія. — Відхилена через вагітність, ще до фатального сеансу листопада. Можливо, вона навіть не підозрювала, наскільки небезпечним виявився б експеримент, у якому вона мало не взяла участь.

Максим продовжив гортати папку, шукаючи додаткові деталі, — і на наступній сторінці знайшов короткий медичний коментар, зроблений іншим почерком, менш акуратним, ніж у Заремби.

*"Пацієнтку О. М. Дорошенко виключено з групи через вагітність. Рекомендовано подальше спостереження за дитиною після народження, з огляду на теоретичну можливість успадкованої 'чутливості' до синхронізації, виявленої під час попередньої діагностики."*

— "Успадкована чутливість", — прочитав Максим уголос, відчуваючи, як холод пронизує кожну клітину його тіла. — Вони підозрювали, що я, ще до народження, можу мати генетичну схильність до цього феномену.

— Це пояснювало б, чому твій зв'язок із простором сну виявився настільки сильним і швидким від самого початку, — сказала Соломія повільно, обмірковуючи це нове відкриття. — Не просто через прочитання справи Родіона, а через якусь глибшу, вроджену сприйнятливість, яку Заремба помітив ще в твоїй матері.

Максим стояв нерухомо, тримаючи документ у тремтячих руках, — уся історія, яку він досі вважав чужою трагедією, до якої він випадково долучився через спадщину наставника, раптом набувала зовсім іншого, значно особистішого виміру. Він не був стороннім спостерігачем, випадково втягнутим у чужу драму. Він, можливо, від самого народження був пов'язаний із цим простором сну генетично, приречений опинитись саме тут, саме зараз, задовго до того, як усвідомив бодай щось про своє минуле.

— Северин Ілліч знав про це, — сказав він раптом, пригадуючи заповіт, дивне формулювання про передачу архіву "на його розсуд". — Він знав про мою матір, про цей запис, і саме тому залишив мені архів — не випадково, а свідомо, готуючи мене до цієї зустрічі задовго до того, як я сам про це здогадався.

Тиша, що запала в підвальній кімнаті після цього усвідомлення, здавалась Максимові важчою за будь-яку тишу, яку він відчував за весь час цього розслідування, — і саме в цю мить, коли він намагався осмислити глибину щойно відкритої особистої причетності до всієї цієї моторошної історії, у дверях кімнати, тих самих, крізь які вони зайшли кілька хвилин тому, з'явилась постать, чиєї присутності тут вони найменше очікували.

— Бачу, ви знайшли моє маленьке сховище, — сказав головний лікар Гнатюк, стоячи на порозі, обличчя його виражало суміш подиву й чогось значно тривожнішого. — І, судячи з виразу вашого обличчя, Максиме Олеговичу, ви щойно дізнались значно більше про власну причетність до цієї історії, ніж я наважувався вам розповісти.