Розділ 20. Тіло як застава

Тетяна довго мовчала, дивлячись на батька, обличчя якого, попри всю розмитість, тепер здавалось їй знайомим, майже рідним, — і Максим бачив, як внутрішня боротьба, що точилась у ній, відображається в кожному русі її рук, кожному подиху.

— Якою саме допомогою? — спитала вона нарешті, голос її звучав насторожено, попри щойно пережиту емоційну близькість.

Родіон завагався, і Максим, спостерігаючи цю паузу, відчув, як насторога, притлумлена зворушливою розповіддю про минуле, знову загострюється всередині нього.

— Мені потрібне тіло, — сказав Родіон нарешті, прямо, без подальших спроб пом'якшити формулювання. — Не назавжди, розумієш. Тимчасово, доки я не знайду спосіб стабілізувати власну свідомість поза межами цього простору. Моє власне тіло виснажилось за сорок п'ять років бездіяльності, воно більше не годиться для повноцінного повернення до звичайного життя.

Максим відчув, як усередині нього холодіє від прямоти цього зізнання, попри всю попередню теплоту розмови.

— Ви просите доньку віддати вам власне тіло, — сказав він різко, встаючи зі стільця. — Це саме те, чого ми боялись від самого початку.

— Це не так, як ти думаєш, — заперечив Родіон, і вперше за весь час розмови в його голосі забриніла нотка відчаю. — Не постійне заволодіння, не насильницьке витіснення її свідомості назавжди. Я говорю про тимчасовий, добровільний обмін — вона перебуватиме тут, у моєму просторі, у безпеці, під моїм захистом, доки я, у її тілі, зможу вирішити практичні питання свого звільнення остаточно.

— Звучить так само небезпечно, хай як ви це формулюєте, — сказала Соломія твердо, підходячи ближче до Тетяни захисним жестом. — Ви просите людину, з якою щойно познайомились, віддати контроль над власним фізичним існуванням на невизначений термін, ґрунтуючись тільки на вашому слові.

— У мене немає іншого вибору, — сказав Родіон, і Максим побачив, як маска спокійної, батьківської теплоти починає тріскатись, оголюючи щось значно відчайдушніше під нею. — Сорок п'ять років, панно Верес. Сорок п'ять років ізоляції, страждання, поступової втрати всього, чим я був. Ви вважаєте справедливим, що я маю продовжувати існувати в такому стані нескінченно, тільки тому, що спосіб мого звільнення видається вам морально сумнівним?

— Ми не заперечуємо вашого права на звільнення, — сказав Максим, намагаючись зберегти голос рівним, попри наростаючу тривогу. — Але спосіб, який ви пропонуєте, наражає на небезпеку людину, яка не має жодного стосунку до вашої первісної трагедії, окрім кровної спорідненості, про яку вона дізналась лише вчора.

Тетяна, яка досі мовчала, слухаючи цю суперечку, раптом заговорила, голос її тремтів, але звучав рішуче.

— Тату, — сказала вона, і Максим побачив, як Родіон здригається від цього звертання, вимовленого вголос уперше за сорок п'ять років, — я готова допомогти вам. Справді готова. Але не таким чином, який наражає на небезпеку мене саму, мою родину, моїх дітей. Має існувати інший спосіб, менш ризикований для обох сторін.

Родіон довго дивився на неї, і Максим побачив, як у виразі його розмитого обличчя змагаються надія й відчай.

— Я не знаю іншого способу, — сказав він нарешті, тихо. — Я шукав його сорок п'ять років, самотньо, у темряві цього простору, перебираючи кожну можливість, яку тільки міг уявити. Обмін тілом — єдине рішення, яке видається мені хоч якось здійсненним.

— Тоді ми знайдемо інший спосіб разом, — сказала Соломія твердо. — Ми маємо доступ до записів Заремби, до методу акустичного виведення, який теоретично міг би допомогти вам вийти з цього простору без необхідності когось витісняти чи обмінюватись тілами.

Родіон подивився на неї з новим інтересом, змішаним із недовірою.

— Метод Заремби? Той самий чоловік, чия наукова цікавість прирекла мене на це страждання спочатку?

— Той самий, — підтвердив Максим. — Але метод, який він розробив пізніше, приватно, поза офіційною програмою, спрямований саме на виведення, а не на подальше утримання чи експлуатацію.

Родіон довго обмірковував цю пропозицію, і Максим бачив, як напруга в його поставі поступово спадає, поступаючись місцем чомусь схожому на обережну, крихку надію.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Я готовий спробувати цей метод. Але попереджаю вас обох: якщо він не спрацює, якщо це виявиться черговою невдалою спробою, черговим розчаруванням після сорока п'яти років розчарувань, — я не можу гарантувати, що моя терплячість витримає ще одну відмову без спокуси повернутись до плану, який щойно запропонував.

Максим і Соломія переглянулись, обидва розуміючи приховану загрозу в цих словах, — і водночас відчуваючи, що вперше за весь час їхнього розслідування вони отримали щось схоже на реальну, конкретну домовленість, шанс вирішити цю моторошну історію мирним, менш руйнівним шляхом, ніж будь-який із варіантів, які вони розглядали досі.

— Нам потрібен час на підготовку, — сказала Соломія. — Метод складний, ми ще не випробовували його повністю на практиці. Дайте нам кілька днів, щоб переконатись у безпеці процедури, перш ніж ризикувати вашою свідомістю чи чиєюсь іще.

Родіон кивнув повільно, і простір навколо них почав тьмяніти, сигналізуючи про наближення природного завершення цього епізоду сну.

— Кілька днів, — повторив він. — Я почекаю. Я чекав значно довше за менш переконливі обіцянки, панно Верес. Але не змушуйте мене чекати надто довго — моя терплячість, боюсь, не безмежна, хай як щиро я хочу вірити у вашу добру волю.