Розділ 19. Запрошення

Максим і Соломія помчали до квартири Тетяни, попри пізню годину, — жінка зустріла їх на порозі, обличчя її було блідим, руки тремтіли, коли вона впускала їх усередину, у скромну, затишну квартиру, де на стінах висіли фотографії двох усміхнених дітей, свідчення звичайного, спокійного життя, яке щойно, без жодного попередження, розкололось навпіл.

— Розкажіть детально, що відбулось, — попросила Соломія, коли вони всілись у вітальні.

— Я заснула сама, випадково, — почала Тетяна, голос її все ще тремтів від пережитого потрясіння. — І опинилась у тій самій палаті, яку ви описували, — металеві ліжка, заґратовані вікна. Він сидів на краю одного з ліжок, обличчя його я не могла розгледіти чітко, ніби воно було в тумані. Але коли він заговорив, голос звучав... не страшно. Радше сумно.

— Що він сказав? — спитав Максим.

— Він сказав: "Тетянко, невже це справді ти? Я стільки років уявляв, якою ти виростеш". — Тетяна затулила обличчя руками на мить, стримуючи сльози. — А потім він почав вибачатись. За те, що не зміг бути частиною мого життя. За те, що моя мати не витримала тягаря самотнього виховання й віддала мене на усиновлення. Він казав, що спостерігав за мною здалеку, наскільки міг, роками, крізь той дивний простір, у якому застряг, — не втручаючись, боячись налякати чи нашкодити, доки, за його словами, "не з'явився хтось, здатний прочитати мою справу й привести тебе до мене нарешті".

Максим і Соломія переглянулись, обидва усвідомлюючи моторошний підтекст цих слів — Родіон, судячи з усього, роками спостерігав за донькою здалеку, чекаючи саме на такий момент, на можливість встановити прямий контакт через них.

— Він просив у вас чогось конкретного? — спитала Соломія обережно.

Тетяна кивнула повільно.

— Він сказав, що хоче поговорити зі мною ще раз, довше, спокійніше, без поспіху першої зустрічі. Запросив мене повернутись у той самий сон завтра ввечері, обіцяючи розповісти все про себе, про те, ким він був до хвороби, про те, чому так сталось. Сказав, що хоче, щоб я знала правду про власне походження, перш ніж вирішувати, чи готова я допомогти йому далі.

— Ви маєте намір погодитись? — спитав Максим прямо.

Тетяна довго мовчала, дивлячись на свої руки, що досі злегка тремтіли.

— Я не знаю, — сказала вона нарешті. — З одного боку, все, що ви розповідали мені раніше, вказує на реальну небезпеку. З іншого, — вона підняла погляд, у очах її промайнуло щось складне, суміш страху й давньої, тепер нарешті пробудженої родинної цікавості, — він мій батько. Хай яким дивним, моторошним чином ми зустрілись, хай яка небезпека може за цим ховатись, — частина мене хоче знати правду. Хоче зрозуміти, ким я могла б стати, якби доля склалась інакше.

Соломія довго дивилась на неї, обмірковуючи щось, — і зрештою заговорила обережно, зваживши кожне слово.

— Якщо ви вирішите повернутись туди, ми маємо піти з вами, — сказала вона. — Не тільки заради вашої безпеки, а й тому, що це, можливо, найкраща нагода зрозуміти справжні наміри Родіона, з'ясувати остаточно, чи справді існує спосіб мирного вирішення цієї ситуації, чи ми маємо справу з витонченою, довготривалою маніпуляцією, спрямованою на щось значно небезпечніше за просте родинне возз'єднання.

Тетяна кивнула, погоджуючись, і вони домовились зустрітись наступного вечора в її квартирі, готові супроводжувати її під час контрольованого, свідомого входу в спільний простір сну.

---

Того вечора, коли настав час, вони зібрались утрьох у вітальні Тетяни, чоловік якої, попереджений про делікатну "медичну процедуру", забрав дітей до родичів на ніч, не підозрюючи справжньої природи того, що мало відбутись у їхньому домі.

— Пам'ятайте техніку дихання, яку я вам показувала, — сказала Соломія Тетяні, коли вони всі троє влаштувались у кріслах, готуючись синхронно заснути. — Якщо відчуєте, що ситуація виходить з-під контролю, зосередьтесь на цьому ритмі — він допоможе вам зберегти зв'язок із власним тілом, навіть перебуваючи глибоко в спільному просторі.

Вони заплющили очі одночасно, і Максим, занурюючись у знайомий перехід, відчув цього разу щось інше — простір формувався швидше, ніж зазвичай, ніби Родіон, чекаючи на цю зустріч, підготував усе заздалегідь, з особливою ретельністю.

Палата, у якій вони опинились цього разу, виглядала інакше — не похмурою, занедбаною, а якимось чином теплішою, освітленою м'якшим світлом, металеві ліжка замінені на прості дерев'яні стільці, розставлені колом, ніби для родинної зустрічі, а не для клінічного спостереження.

Родіон сидів на одному зі стільців, і цього разу обличчя його, попри незмінну розмитість деталей, здавалось спокійнішим, майже умиротвореним.

— Тетянко, — сказав він, підводячись назустріч доньці, — ти прийшла. І привела своїх друзів, я бачу. Розумно, — не варто довіряти незнайомцю, хай навіть кровному родичу, без надійного супроводу.

— Розкажіть мені про себе, — попросила Тетяна, сідаючи на один зі стільців, попри очевидну напругу в її позі. — Хто ви були до того, як усе це сталось?

Родіон довго мовчав, ніби збираючись із думками, — і коли заговорив, голос його звучав тихо, сповнено давньої, майже забутої ностальгії.

— Я викладав фізику в звичайній школі, — сказав він. — Любив свою роботу, любив пояснювати дітям закони природи, показувати їм, наскільки дивовижним є світ, якщо дивитись на нього уважно. Твоя мати була моєю колегою, вчителькою літератури, ми познайомились на педагогічній конференції, закохались швидко, без вагань. А потім народилась ти, і я думав, що моє життя нарешті стало повним.

Максим слухав цю розповідь, відчуваючи, як образ монстра зі снів, ретельно сконструйований його власним страхом за останні тижні, поступово тьмяніє, поступаючись місцем чомусь значно людянішим, значно трагічнішим — портретом звичайної людини, чиє життя жорстоко перервалось через чужу наукову необережність.

— Що сталось потім? Чому ви опинились у психіатричному відділенні? — спитала Тетяна тихо.