Розділ 18. Пошук доньки

Тетяна Максимівна Бондаренко виявилась привітною, енергійною жінкою років п'ятдесяти, з теплою усмішкою вчительки, звиклою заспокоювати схвильованих дітей і їхніх ще більш схвильованих батьків. Вона зустріла Максима й Соломію у своєму невеликому кабінеті в школі після завершення уроків, насторожена, але ввічлива, коли вони пояснили мету візиту як "дослідження, пов'язане з архівними медичними записами".

— Дивно, — сказала вона, коли Максим обережно, ретельно добираючи слова, почав пояснювати справжню причину їхнього приходу. — Я завжди знала, що мене усиновили, прийомні батьки ніколи цього не приховували. Але про біологічного батька мені завжди казали тільки, що він "тяжко хворів" і "не міг мене виховувати". Я ніколи не питала подробиць — здавалось нетактовним копирсатись у минулому, яке, за словами прийомної мами, краще залишити позаду.

— Мені дуже шкода приносити вам таку несподівану інформацію, — сказав Максим обережно, — але ваш біологічний батько, Родіон Панасович Забродський, досі живий, формально. Він перебуває в стані коми вже сорок п'ять років, наслідок медичного експерименту, що пройшов украй невдало.

Тетяна довго мовчала, обличчя її виражало складну суміш подиву, розгубленості, і чогось схожого на давню, невиговорену тугу за родиною, яку вона ніколи не знала по-справжньому.

— Сорок п'ять років, — прошепотіла вона нарешті. — Він увесь цей час... там, у якійсь лікарні, а я навіть не знала про його існування як живої людини?

— Це складна ситуація, — сказала Соломія м'яко, — і те, що ми маємо вам розповісти далі, звучатиме, боюсь, значно неймовірніше за просту новину про його фізичне існування.

Вони розповіли їй усе — про програму "Морфей", про спільний простір сну, про смерті й аномальні коми, спричинені зв'язком із застряглою свідомістю Родіона, про підозру, що кровна спорідненість може виявитись особливо небезпечним каналом резонансу. Тетяна слухала мовчки, дедалі блідніючи, руки її стискались на столі міцніше з кожним новим фактом цієї неймовірної, лячної історії.

— Ви хочете сказати, — промовила вона нарешті, голос її тремтів, — що просто дізнавшись про існування свого біологічного батька, я тепер наражаюсь на небезпеку, як ті люди, про яких ви розповідали? Тамара, ваш начальник?

— Ми не знаємо напевно, — чесно відповів Максим. — Але вважаємо за необхідне попередити вас, щоб ви могли вжити застережних заходів, наскільки це взагалі можливо в такій незвичній ситуації.

— Яких застережних заходів можна вжити проти... проти цього? — Тетяна обвела рукою простір навколо себе, ніби намагаючись вказати на щось невидиме, невловиме, що, за словами гостей, тепер могло загрожувати їй щоночі. — Не спати взагалі?

— Це неможливо тривалий час, — визнала Соломія. — Але існують методи, які можуть допомогти — контрольоване, поверхневе дрімання замість глибокого сну, певні техніки усвідомленого сновидіння, які дозволяють зберігати контроль над власною свідомістю навіть у зміненому стані. Я можу навчити вас деяких із них.

Тетяна довго дивилась на них, обмірковуючи почуте, — і зрештою, з рішучістю, яка нагадала Максимові Соломію в перші дні їхнього знайомства, кивнула твердо.

— Гаразд, — сказала вона. — Навчіть мене цих технік. І, якщо чесно, — вона зробила паузу, обличчя її раптом виразило щось нове, глибше за просту тривогу, — я хочу з ним зустрітись. З моїм батьком. Не тому, що не боюсь, а тому, що сорок п'ять років він, судячи з ваших слів, прожив у стражданні й ізоляції, а я навіть не знала про його існування. Можливо, я зможу допомогти якимось чином, замість того щоб просто ховатись від нього все своє подальше життя.

---

Того ж вечора, повертаючись додому пізно, виснажені довгою розмовою й новими рішеннями, Максим і Соломія обговорювали ризики й можливості, які відкривала готовність Тетяни до контакту.

— Це небезпечно, — сказав Максим, коли вони зупинились біля під'їзду будинку Соломії. — Ми щойно, по суті, запропонували їй добровільно наблизитись до джерела всієї цієї загрози.

— Але, можливо, це саме те, чого справді потребує ця історія, — заперечила Соломія. — Не примусове видалення Родіона з простору сну, не силове протистояння, а справжня, людська зустріч між ним і людиною, яку він, найпевніше, ніколи не бачив дорослою, — його власною донькою, яка готова простягнути руку допомоги, замість того щоб тікати від нього в жаху.

Максим довго обмірковував це, дивлячись на нічне небо над містом, — і в цю мить, коли розмова, здавалось, наближалась до природного завершення, телефон Соломії задзвонив знову, цього разу номер на екрані належав Тетяні.

— Алло? — Соломія відповіла швидко, стурбовано.

— Пані Соломіє, — голос Тетяни на тому кінці лінії звучав налякано, уривчасто. — Я щойно... я не мала наміру засинати, просто прилягла на кілька хвилин після вашого візиту, дуже втомилась від усього почутого, і... мені щойно наснилась палата, про яку ви розповідали. І він там був. Він знав моє ім'я. Він назвав мене донькою.