Розділ 17. Дитина Забродського

— Треба повернутись до особистої історії Родіона, — сказала Соломія наступного ранку, коли вони знову зібрались у її кабінеті, оточені розкладеними документами й нотатками останніх днів. — Ми досі знаємо про нього тільки те, що стосується самого експерименту, — вік, діагноз при вступі, професійну характеристику як "ідеального суб'єкта". Але хто він був до всього цього? Що привело його до психіатричного відділення тридцяти двох років?

Максим погодився з логікою цього підходу — якщо простір сну справді формувався частково з підсвідомого самого Родіона, розуміння його особистої історії могло виявитись ключем не тільки до співчуття, а й до практичного розуміння того, чому саме він, з усіх учасників програми, застряг там назавжди.

Вони звернулись до архіву цивільного стану, використовуючи повне ім'я, яке дізнались раніше з реєстру пацієнтів довгострокового спостереження, — Родіон Панасович Забродський, народжений тисяча дев'ятсот сорок шостого року, і, попри бюрократичні складнощі доступу до архівів такої давнини, зрештою знайшли базову інформацію про його життя до госпіталізації.

— Одружений у сімдесят третьому, — читала Соломія записи вголос, гортаючи копії старих документів. — Розлучення в сімдесят сьомому, за рік до інциденту. І ось, дивись, — вона зупинилась на одному з паперів, — свідоцтво про народження дитини, тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік. Донька.

— У нього була дитина, — прошепотів Максим, відчуваючи, як ця деталь одразу додає нового, глибшого виміру до розуміння трагедії цієї людини. — Про яку він, судячи з усього, ніколи не згадував у жодному з наших контактів уві сні.

— Можливо, тому що втрата цієї дитини — саме те, що привело його до психіатричного відділення спочатку, — припустила Соломія, продовжуючи гортати документи в пошуках подальших деталей. — Розлучення за рік до госпіталізації, депресивний епізод, зафіксований у первинній справі, — усе це узгоджується з класичною картиною важкої втрати, можливо, втрати опіки над дитиною після розпаду шлюбу.

Вони продовжили пошук, намагаючись з'ясувати подальшу долю доньки, — і зрештою, через кілька годин копіткого перегляду архівних баз даних, знайшли слід: дитину, народжену тисяча дев'ятсот сімдесят четвертого року, віддали на виховання до державного дитячого будинку невдовзі після госпіталізації батька, оскільки мати, судячи з обмеженої інформації, виявилась нездатною самостійно утримувати дитину після розлучення.

— Вона й досі десь тут, у місті, можливо, — сказав Максим, відчуваючи, як хвилювання наростає з кожною новою деталлю. — Жінка, якій зараз має бути близько п'ятдесяти років, яка, найпевніше, навіть не підозрює про існування біологічного батька, що провів останні сорок п'ять років у стані коми через науковий експеримент, про який вона ніколи не чула.

— Якщо ми знайдемо її, — сказала Соломія повільно, обмірковуючи можливі наслідки цього відкриття, — це може виявитись важливим не тільки для розуміння особистої історії Родіона, а й практично. Ти пам'ятаєш його слова про "вихід"? Що, як під цим він мав на увазі не абстрактне звільнення, а щось значно конкретніше — можливість передати частину своєї застряглої свідомості комусь із найближчих кровних родичів, тому, чий генетичний, емоційний зв'язок із ним найглибший з усіх можливих?

Максим відчув, як холод пробігає по спині від цього припущення.

— Ти думаєш, він шукає не абстрактний вихід зі сну, а буквальне тіло для переселення? Свою власну доньку як потенційний "приймач"?

— Не знаю напевно, — Соломія похитала головою, обличчя її виражало тривогу. — Але зважаючи на все, що ми вже дізнались про механізм резонансу через кровну спорідненість чи глибокий емоційний зв'язок, я не можу відкинути цю можливість.

Вони продовжили пошук, намагаючись встановити точну особу й місцезнаходження доньки Забродського, — і зрештою, через складну систему запитів до різних архівних баз, знайшли ім'я: Тетяна Родіонівна, за документами взяла прізвище прийомних батьків після офіційного усиновлення, тепер відома як Тетяна Максимівна Бондаренко, за професією — вчителька молодших класів у звичайній міській школі, заміжня, мати двох дітей.

— Звичайне, спокійне життя, — сказала Соломія тихо, дивлячись на скупу інформацію з реєстру. — Жінка, яка навіть не підозрює, наскільки близько до неї підступила ця історія.

— Треба з нею зв'язатись, — сказав Максим, хоча внутрішньо вже відчував важкість того, що означатиме ця розмова — необхідність розповісти незнайомій людині про існування біологічного батька, чиє життя перетворилось на нескінченний, моторошний кошмар, і про можливу небезпеку, яку її власне існування могло становити для неї самої, якщо їхні підозри про "приймача" виявляться правдою.

— Ми маємо бути дуже обережними, — сказала Соломія, ніби прочитавши його думки. — Якщо резонанс справді залежить від кровної спорідненості, саме розкриття цього зв'язку, саме встановлення контакту між нами й Тетяною може виявитись тим самим тригером, який приведе Родіона прямо до неї, точнісінько так, як прочитання справи привело його до Тамари й Гнатюка.

Максим довго обмірковував цю дилему — необхідність попередити жінку про небезпеку, зважену проти ризик самого попередження стати причиною тієї самої небезпеки, — і зрештою, не бачачи іншого шляху, кивнув рішуче.

— Ми маємо ризикнути, — сказав він. — Якщо Родіон справді шукає доньку як спосіб вирватись назавжди, краще ми знайдемо її першими, підготовленими, ніж дозволимо йому знайти її самостійно, коли вона й гадки не матиме, з чим стикається.