Розділ 16. Карта снів

Наступні кілька днів Максим і Соломія присвятили тому, що Соломія назвала "картографуванням" — спробою систематизувати всі деталі спільного простору сну, зафіксовані під час кожного з їхніх візитів, шукаючи закономірності в тому, що на перший погляд здавалось хаотичним, мінливим середовищем.

— Дивись, — сказала Соломія, розкладаючи на своєму робочому столі аркуші з начерками, зробленими після кожного епізоду. — Перший раз, коли ти побачив палату, вона мала один коридор, одні двері. Другого разу коридор видовжився, з'явились додаткові відгалуження. Учора, коли ми входили за Гнатюком, простір узагалі виявився зовсім іншим — вузьким, замкненим, більше схожим на індивідуальний вимір, ніж на загальну структуру.

— Ти думаєш, простір реагує на нас? — спитав Максим, розглядаючи начерки уважніше.

— Або на кількість людей, залучених у нього водночас, — припустила Соломія. — Чим більше свідомостей одночасно перебуває там, тим складнішою, розгалуженішою стає структура. Можливо, кожна людина, яка потрапляє туди, приносить із собою частину власного підсвідомого простору, і все це накладається одне на одне, створюючи щось на кшталт спільної, постійно змінюваної архітектури.

Максим обмірковував цю гіпотезу, згадуючи власні відчуття під час кожного візиту, — справді, щоразу простір здавався інакшим, хоча базові елементи (металеві ліжка, заґратовані вікна, потрісканий лінолеум) лишались незмінними, ніби костяк, навколо якого нарощувалась мінлива плоть підсвідомості кожного нового відвідувача.

— Якщо це правда, — сказав він повільно, — то Родіон, як найдавніший, найглибше вкорінений мешканець цього простору, можливо, має найбільший контроль над його базовою структурою. Але окремі "кишені", подібні до тієї, у якій ми знайшли Гнатюка, можуть формуватись самостійно, поза його прямим впливом.

— Це узгоджується з тим, що ми вже спостерігали, — погодилась Соломія. — Питання в тому, чи можемо ми використати це розуміння практично. Якщо простір настільки залежний від того, хто саме входить у нього і з якими намірами, можливо, ми зможемо навчитись впливати на його структуру свідомо, замість того щоб просто реагувати на те, що там знаходимо.

Вони продовжували роботу над картою кілька годин, зіставляючи деталі, шукаючи повторювані елементи, — і саме тоді, коли Максим уже почав відчувати втому від тривалої зосередженості, телефон Соломії засигналив повідомленням, яке змусило її обличчя миттєво зблідти.

— Що там? — спитав Максим, помітивши зміну в її виразі.

— Повідомлення від Тамари, — сказала Соломія, показуючи екран. — "Дякую за допомогу минулого разу. Але мені знову почало снитись щось дивне минулої ночі. Не палата, а щось інше — темна кімната, у якій я чую голоси людей, яких ніколи не зустрічала. Один із них назвав ім'я 'Соломія'."

Максим відчув, як тривога знову стискає груди.

— Це означає, що зв'язок не розірвано остаточно навіть після її "пробудження", — сказав він. — Вона досі якимось чином пов'язана з простором, попри фізичне повернення до нормального стану.

— Або, — сказала Соломія повільно, обмірковуючи нову, ще тривожнішу можливість, — простір розширюється самостійно, незалежно від наших дій, залучаючи дедалі більше людей навіть без прямого прочитання чиєїсь справи чи свідомого входу. Можливо, ми недооцінили масштаб того, з чим маємо справу.

Вони вирішили зателефонувати Тамарі одразу, отримуючи детальніший опис нового сну, — темна кімната, невизначена кількість голосів, серед яких, за словами жінки, вона розрізнила принаймні три різні "особистості", кожна з яких, судячи з опису, здавалась застряглою в тому самому просторі, попри те, що жодного офіційного зв'язку з програмою "Морфей" ці люди не мали.

— Третя жертва, про яку ми навіть не підозрювали, — сказав Максим похмуро, коли розмова закінчилась. — Хтось, чиєї справи ми взагалі не читали, опинився там самостійно.

— Це підтверджує мою найгіршу підозру, — сказала Соломія, дивлячись на карту снів, розкладену перед ними на столі, з новою тривогою в очах. — Простір більше не потребує нашого прямого втручання, щоб розширюватись. Він зростає самостійно, ніби живий організм, притягуючи дедалі більше людей у свою орбіту, незалежно від того, чи мають вони бодай якийсь зв'язок із початковою програмою експерименту сорок п'ять років тому.

— Тоді час працює проти нас значно швидше, ніж ми думали, — сказав Максим, відчуваючи, як усвідомлення масштабу небезпеки накриває його важкою, гнітючою хвилею. — Треба знайти спосіб зупинити це, і то якнайшвидше, перш ніж коло постраждалих розростеться настільки, що ми більше не зможемо контролювати наслідки взагалі.