Розділ 15. Хибний слід

— Треба увійти за ним, — сказала Соломія, вже дістаючи телефон, щоб зафіксувати параметри дихання Гнатюка, вимірюючи пульс професійним, вивіреним рухом. — Судячи з ознак, він перебуває в тому самому стані, що й Тамара, — не критичному, поки що, але й не такому, з якого прокинеться сам без допомоги.

— У нас є метод із журналу Заремби, — сказав Максим, дістаючи копію сторінки з формулою, яку вони переписали напередодні. — Але ми ще жодного разу не пробували застосувати його на практиці. Ризиковано випробовувати вперше в такій критичній ситуації.

— У нас немає часу на пробні випробування в контрольованих умовах, — заперечила Соломія твердо. — Або ми діємо зараз, з тим, що маємо, або ризикуємо втратити ще одну людину назавжди.

Вони влаштувались у вітальні Гнатюка, попросивши сусідку почекати за дверима на випадок, якщо знадобиться виклик швидкої допомоги, — Максим сів у крісло поруч із диваном, Соломія розташувалась навпроти, обидва приготувались увійти в сон одночасно, синхронізувавши власне дихання за схемою, яку Заремба описав у своєму журналі: повільний, глибокий ритм, з певними паузами, розрахованими математично для досягнення потрібної частоти.

— Готовий? — спитала Соломія.

Максим кивнув, і вони обидва заплющили очі, зосереджуючись на диханні, повторюючи ритм, вказаний у формулі, — і за кілька хвилин свідомого зусилля Максим відчув знайомий, моторошний перехід, простір навколо нього змінився, холод лінолеуму знову торкнувся ніг, знайома палата матеріалізувалась перед очима.

Цього разу вони опинились не в загальному просторі палати, а в чомусь меншому, тіснішому — вузькому коридорі, освітленому тьмяними лампами, у кінці якого стояла постать, яку Максим упізнав миттєво: Виджело Ілліч Гнатюк, обличчя його виражало відчай, він стояв навколішки перед чимось, схожим на розкриту книгу, що висіла в повітрі, сторінки якої гортались самі собою, показуючи давні документи, знайомі формулювання доповідної записки.

— Я не хотів, — повторював Гнатюк, не помічаючи їхньої появи, зосереджений виключно на видінні перед собою. — Я був молодим, наляканим, я не знав, що кілька секунд вагання коштуватимуть комусь усього життя.

— Виджело Ілліч, — покликав Максим обережно, підходячи ближче.

Гнатюк підняв погляд, очі його були червоними, повними сліз, — і в цю мить Максим побачив, наскільки глибоко цей чоловік, попри всю зовнішню офіційність і стриманість своєї професійної ролі, ніс тягар чужої, успадкованої провини, перетворивши її, зрештою, на власну.

— Максиме Олеговичу, — прошепотів Гнатюк. — Я прийшов сюди сам, свідомо. Хотів побачити правду, зрозуміти, що насправді сталось того вечора, який зруйнував життя мого батька, а тепер, здається, руйнує і моє власне.

— Де Родіон? — спитала Соломія, озираючись у пошуках знайомої постаті.

— Не знаю, — Гнатюк похитав головою. — Я не бачив його відколи опинився тут. Тільки це, — він вказав на видіння книги перед собою, — знову й знову, безкінечно, доповідна записка мого батька, моменти його вагання, розтягнуті в нескінченну петлю провини.

Максим зрозумів раптом: це не була пастка Забродського в буквальному сенсі. Гнатюк застряг у власному, самостійно сконструйованому чистилищі, у просторі, який, можливо, межував із загальним сном, але живився не волею пацієнта Р., а власним, невигойним почуттям вини самого Гнатюка.

— Це не він тримає вас тут, — сказав Максим повільно, усвідомлюючи це з дедалі більшою впевненістю. — Це ви самі тримаєте себе в цій петлі, Виджело Ілліч. Вина вашого батька — не ваша вина. Ви не могли завадити тому, що сталось сорок п'ять років тому, задовго до вашого народження.

— Але я успадкував його провину, — заперечив Гнатюк, голос його тремтів. — Я приховував архів, намагався закрити дослідження, боявся, що правда зруйнує репутацію нашої родини, замість того щоб допомогти вам одразу, чесно, від самого початку.

— Ви допомагаєте нам зараз, — сказала Соломія твердо. — Ви дозволили нам продовжувати розслідування, попросили тримати вас у курсі. Це вже значно більше, ніж просте мовчання, у якому ви себе звинувачуєте.

Гнатюк довго дивився на них, і видіння книги перед ним раптом почало тьмяніти, сторінки перестали гортатись самостійно, простір навколо них поступово втрачав чіткість, ніби сам механізм цього самонакладеного чистилища слабшав під впливом слів, сказаних уголос, визнання, яке нарешті прозвучало між ними трьома.

— Я готовий прокинутись, — сказав Гнатюк нарешті, підводячись повільно з колін. — Дякую вам обом. Не думав, що потребуватиму психіатричної допомоги в такий несподіваний, буквальний спосіб.

Максим усміхнувся, попри всю моторошність ситуації, — і в цю мить простір навколо них здригнувся, коридор почав розчинятись, і Максим відчув знайомий, стрімкий перехід назад до реальності, до вітальні Гнатюка, до власного тіла в кріслі, серце його калатало, але цього разу з полегшенням, а не з панікою.

Гнатюк розплющив очі за кілька секунд по тому, дезорієнтований, але притомний, — Соломія, прокинувшись слідом, одразу перевірила його пульс, підтверджуючи стабільний, нормальний стан.

— Дякую вам, — прошепотів Гнатюк, сідаючи повільно на дивані, обличчя його виглядало виснаженим, але водночас якимось дивно полегшеним, ніби тягар, який він носив усе своє свідоме життя, нарешті бодай частково спав із його плечей. — Я був неправий, приховуючи інформацію від вас, боячись за родинну репутацію більше, ніж за реальних людей, які потерпають від наслідків цієї історії.

— Тепер ми знаємо напевно одну важливу річ, — сказала Соломія, звертаючись більше до Максима, ніж до Гнатюка, обмірковуючи щойно здобутий досвід. — Простір сну не однорідний. Різні люди застрягають там із різних причин — одні через безпосередній вплив Родіона, інші через власні, самостійно сконструйовані пастки провини й страху. Це ускладнює наше завдання, але водночас дає надію: не кожен, кого ми зустрінемо там, обов'язково є ворогом чи жертвою в буквальному сенсі.