Розділ 14. Гнатюк зникає

Наступного ранку Максим вирішив розповісти головному лікарю про знахідку — журнал Заремби, метод акустичного виведення, усе, що вони дізнались за останні кілька днів. Гнатюк, попри початкову настороженість, сам попросив тримати його в курсі розслідування, і Максим вважав нечесним приховувати від нього таку важливу інформацію, особливо зважаючи на особисту причетність його родини до цієї історії.

Він прийшов до кабінету головного лікаря о дев'ятій ранку, як завжди, — але замість звичного порядку й акуратно розкладених документів застав секретарку, розгублено пакуючи якісь папери в коробку.

— Де Виджело Ілліч? — спитав Максим.

— Пішов у відпустку, — секретарка знизала плечима, не приховуючи власного здивування. — Раптово, учора ввечері, подав заяву й одразу поїхав, навіть не дочекався офіційного погодження від дирекції. Сказав тільки, що це "сімейні обставини, які не терплять зволікання".

— Він не залишив жодного контакту? Номера телефону, адреси?

— Особистий номер, я думаю, у вас уже є, — секретарка подивилась на нього дивно. — А чому ви питаєте? Щось сталося?

— Ні, нічого, — швидко відповів Максим, хоча внутрішньо вже відчував, як насторога переростає в щось значно тривожніше. — Дякую.

Він вийшов із кабінету, набираючи особистий номер Гнатюка одразу, стоячи посеред коридору, — гудки лунали довго, доки нарешті не увімкнулась голосова пошта з коротким, формальним повідомленням про тимчасову недоступність абонента.

---

— Це надто дивний збіг, щоб бути простою випадковістю, — сказала Соломія, коли Максим переказав їй новину в її кабінеті годину потому. — Ти розповів йому про наші плани прочитати справу Тамари, про журнал Заремби?

— Ні, це сталось раніше, ще до того, як ми знайшли журнал, — сказав Максим, намагаючись відновити хронологію подій. — Останній раз я говорив з ним у той день, коли ми знайшли документи "Морфею" в архіві, і він попросив тримати його в курсі. Відтоді я не встиг з ним зв'язатись — усе закрутилось надто швидко, з Тамарою, з візитом до Валентини.

— Можливо, він дізнався щось самостійно, — припустила Соломія. — Або злякався того, що ми могли розкопати про роль його батька в тій історії, і вирішив, що краще триматись подалі, доки ситуація не проясниться.

— Або, — сказав Максим повільно, обмірковуючи значно тривожнішу можливість, — щось сталось із ним особисто. Він же теж, за його власними словами, регулярно думав про цю історію, про батькову провину. Що, як він, не витримавши тягаря совісті, зробив те саме, що ми: спробував увійти в контакт із цим простором самостійно, необережно, без належної підготовки?

Вони обмінялись стривоженими поглядами, і Соломія, не гаючи часу, набрала номер лікарні Гнатюка ще раз, цього разу перевіряючи через офіційні канали — чи не було жодних викликів швидкої допомоги за його адресою останнім часом, чи не потрапляв він до жодної лікарні міста протягом останньої доби.

Відповідь виявилась негативною — жодних записів, жодних слідів. Просто людина, яка раптово зникла, залишивши по собі тільки коротку заяву про відпустку й недоступний телефон.

— Треба поїхати до нього додому, — сказав Максим нарешті. — Перевірити особисто, замість гадати наздогад.

---

Адресу Гнатюка вони знайшли через кадрову службу клініки, скориставшись службовим приводом "термінового робочого питання", — квартира в старому, респектабельному будинку в центрі міста, третій поверх, з вікнами, зашторені, попри денну годину.

Вони подзвонили в двері кілька разів, без відповіді, — і саме тоді, коли Максим уже готовий був визнати марність цього візиту, двері сусідньої квартири прочинились, і літня жінка, судячи з вигляду, звична сусідка, визирнула назовні з підозрою.

— Ви до Виджела Ілліча? — спитала вона. — Його немає вдома вже два дні. Дивно, зазвичай попереджає, якщо кудись їде надовго, ми ж по-сусідськи спілкуємось.

— Ви не бачили його останнім часом? Не помічали чогось незвичного?

Жінка на мить завагалась, ніби зважуючи доречність розповіді про щось, що вона, судячи з усього, воліла б залишити при собі.

— Позавчора ввечері, — сказала вона нарешті, — я чула з його квартири дивний звук. Не крик, нічого такого драматичного, просто... наче він розмовляв сам із собою, гучно, стривожено, повторюючи щось на кшталт "я не хотів, я не знав, пробачте мені". А потім раптова тиша, ніби він заснув посеред фрази.

Максим відчув, як тривога перетворюється на справжній жах.

— У вас є запасний ключ від його квартири? Чи, можливо, номер консьєржа, домоуправителя?

Жінка, побачивши серйозність їхньої стурбованості, зрештою погодилась зателефонувати домоуправителю, і за двадцять хвилин напруженого очікування двері квартири Гнатюка нарешті відчинили службовим ключем.

Усередині панувала тиша — квартира виглядала охайною, нічим не потривоженою, окрім одного: сам Виджело Ілліч Гнатюк лежав на дивані у вітальні, очі заплющені, дихання рівне, повільне, у тому самому аномальному, глибокому сні, який Максим і Соломія вже бачили двічі за останній тиждень.

На журнальному столику поруч із диваном лежала розкрита папка — та сама доповідна записка сорокап'ятирічної давнини, підписана рукою його батька, яку Максим показував йому кілька днів тому в архівному підвалі.

— Він читав це перед сном, — прошепотіла Соломія, дивлячись на розкриту сторінку. — Свідомо, сам, без нашого відома. Намагався, мабуть, зрозуміти правду про батька, зустрітись із нею напряму.

Максим стояв над непритомним тілом свого начальника, відчуваючи, як провина за нерозказану вчасно інформацію змішується з новою, ще гострішою тривогою, — коло людей, втягнутих у цю історію, розширювалось значно швидше, ніж вони встигали контролювати, і кожна нова жертва наближала їх до моменту, коли зупинити цей процес звичайними, обережними методами стане вже неможливо.