Розділ 13. Технічний журнал

Пошук доньки Заремби зайняв два дні — Соломія, використовуючи свої зв'язки в науковій спільноті, зрештою знайшла жінку на ім'я Ірина Валеріївна Заремба, яка виявилась не медиком, а вчителькою хімії в звичайній міській школі, повністю відірваною від батькової наукової спадщини.

— Ви телефонуєте щодо архіву мого батька? — перепитала вона здивовано, коли Максим зателефонував, обережно пояснюючи мету дзвінка. — Дивно, за стільки років ніхто ним не цікавився. Здається, у мене досі лежить кілька коробок його паперів на дачі, я так і не наважилась їх викинути, попри те, що ніколи не розуміла й половини написаного.

Вони зустрілись наступного дня в невеликому будиночку на дачній ділянці за містом, де Ірина Валеріївна, після короткого пояснення про наукову цінність архіву для "історичного дослідження радянської психіатрії", дозволила їм переглянути вміст запилюжених коробок, що зберігались на горищі понад двадцять років.

Технічний журнал знайшовся в третій коробці — товстий зошит у твердій палітурці, заповнений дрібним, акуратним почерком, з детальними записами про кожен сеанс синхронізації, кожен параметр апаратури, кожне спостереження, яке Заремба вважав достатньо важливим для документування.

— Ось, — сказала Соломія, гортаючи сторінки швидко, шукаючи дату листопадового інциденту, — тут.

Запис за чотирнадцяте листопада виявився значно детальнішим за офіційну доповідну записку, яку вони знайшли раніше в архіві лікарні, — Заремба, судячи з усього, вів цей журнал для власного наукового користування, не соромлячись фіксувати деталі, які могли б виглядати компрометуюче в офіційному документі.

*"Пацієнт Р. демонструє унікальну здатність до глибокого занурення, значно перевищуючи показники решти контрольної групи. Сьогодні вирішив продовжити сеанс довше запланованого, попри протести молодшого персоналу, щоб зафіксувати максимальну глибину синхронізації. Результати перевершили очікування — ЕЕГ показує стан, якого я ще не спостерігав у жодного з попередніх суб'єктів."*

Далі йшов запис, зроблений, судячи з почерку, поспіхом, значно менш акуратний за попередній текст.

*"Щось пішло не так. Пацієнт Р. не виходить зі стану синхронізації за стандартним протоколом. Гнатюк паралізований, не діє. Я особисто спробував альтернативний метод виведення — акустичний сигнал специфічної частоти, який раніше використовувався для 'м'якого' пробудження в менш критичних випадках. Не спрацював. Підозрюю, пацієнт досяг стану, який я умовно назву 'точкою неповернення', — глибини занурення, з якої стандартні методи виведення більше не діють."*

— "Акустичний сигнал специфічної частоти", — повторив Максим повільно. — Це може виявитись ключем.

Соломія продовжувала гортати сторінки, шукаючи подальші деталі про цей метод, — і за кілька сторінок далі, у записах, зроблених уже після офіційного закриття програми, знайшла те, що шукала.

*"Продовжую власні дослідження, попри заборону, приватно, без офіційного дозволу керівництва. Теоретично, якщо пацієнт Р. дійсно застряг у стані, який можна умовно назвати 'спільним простором свідомості', існує ймовірність, що вихід можливий не через зовнішнє втручання (яке довело свою неефективність), а через внутрішню, добровільну співпрацю самого пацієнта з тим, хто увійде до цього простору свідомо, підготовленим, знаючи точну частоту й метод, необхідні для 'розмикання' зв'язку."*

— Тут є формула, — сказала Соломія, вказуючи на сторінку, вкриту складними математичними позначеннями, акустичними хвилями, зображеними графічно, схожими на ті, що Максим бачив у розшифровках свого попереднього роману, тільки тепер стосувалися вони не воскових циліндрів, а частот людської свідомості під час сну.

— Ти можеш це прочитати? — спитав Максим.

— Частково, — Соломія примружилась, вдивляючись у розрахунки. — Це поєднання акустичної частоти з певним ритмом дихання, синхронізованим особливим чином. Теоретично, якщо ми зможемо відтворити цей метод під час контрольованого входу в сон, це могло б створити "канал" для виведення пацієнта Р. зі стану занурення, замість того щоб дозволяти йому утримувати інших там за власним бажанням.

— Або, — сказав Максим повільно, обмірковуючи інший, тривожніший варіант, — ми могли б використати цей самий метод, щоб вивести з простору кожного, хто там застряг, включно з Родіоном, примусово, назавжди відрізавши його від можливості впливати на живих людей через сон.

Соломія подивилась на нього довгим, задумливим поглядом.

— Ти говориш про щось, схоже на... остаточне усунення його свідомості з активного стану, — сказала вона обережно. — Це може виявитись рівнозначним його справжній смерті, навіть якщо фізичне тіло продовжить існувати на апаратах.

— Можливо, це саме те, чого він насправді хоче, — сказав Максим, згадуючи слова Забродського у сні кілька днів тому — про справедливість, про вихід, про сорок п'ять років страждань без надії на природну кончину. — Можливо, "вихід", про який він говорив, — це не буквальне пробудження в чужому тілі, а звільнення від цього нескінченного, застряглого стану, хай яким чином воно настане.

Ірина Валеріївна, яка досі мовчки спостерігала за їхньою розмовою з іншого кінця кімнати, раптом заговорила, голос її звучав невпевнено, ніби вона довго вагалась, перш ніж наважитись на це зізнання.

— Мій батько, — сказала вона тихо, — останні роки життя був... не зовсім при здоровому глузді, чесно кажучи. Він постійно бурмотів щось про "недовершену роботу", про людину, яку "покинув напризволяще". Я думала, це просто старечий маразм, ознака деменції, яку лікарі підтвердили в останні роки його життя. Тепер, слухаючи вас, я думаю, можливо, він справді знав про щось значно реальніше, ніж я готова була визнати тоді.

Максим і Соломія переглянулись, обидва усвідомлюючи вагу цього несподіваного підтвердження, — і зрештою, подякувавши Ірині Валеріївні за допомогу й дозвіл забрати журнал для подальшого вивчення, вирушили назад до міста з новим, небезпечним, але, можливо, вирішальним знанням у своєму розпорядженні: методом, здатним, теоретично, покласти край сорокап'ятирічній драмі — ціною, яку жоден з них поки що не наважувався до кінця осмислити.