Розділ 12. Свідчення

Валентина Панасівна впустила їх до невеликої, охайної кухні, де запах свіжозавареного чаю змішувався з тим особливим ароматом старості й самотності, який Максим часто відчував, відвідуючи літніх пацієнтів удома. Вона сіла навпроти них, руки її злегка тремтіли, коли вона наливала чай у три чашки, — не через фізичну слабкість, зрозумів Максим, а через давній, невигойний страх, що піднімався в ній із кожним словом майбутньої розмови.

— Сорок п'ять років я мовчала про це, — сказала вона нарешті, дивлячись у свою чашку, а не на гостей. — Навіть чоловікові не розповідала повністю, хай царство йому небесне. Чому я маю розповісти вам, двом незнайомцям, які просто прийшли на мій поріг?

— Тому що люди помирають, — сказав Максим прямо, розуміючи, що делікатні натяки навряд чи подіють на людину, яка провела десятиліття, ретельно уникаючи цієї теми. — Тому, чию справу ви колись вели, чиновника медичну документацію ви заповнювали того листопадового вечора. Він досі там, у сні, і забирає людей одного за одним.

Валентина Панасівна підняла погляд різко, обличчя її побіліло.

— Він прокинувся? — прошепотіла вона.

— Ні, — сказала Соломія. — Він досі в комі, фізично. Але свідомість його, судячи з усього, ніколи не переставала діяти, і зараз вона поширюється на інших людей через сон.

Валентина Панасівна довго мовчала, і коли заговорила знову, голос її тремтів від тягаря, який вона, судячи з усього, носила значно важче, ніж хотіла показати.

— Того вечора нас було четверо в чергуванні, — почала вона. — Молодий ординатор Гнатюк, старша медсестра Раїса Опанасівна, я і сам науковий керівник, Заремба. Ми проводили черговий сеанс синхронізації — контрольна група з чотирьох пацієнтів, включно з Родіоном, підключені до апаратів ЕЕГ, під легким седативним, щоб полегшити перехід у контрольовану фазу сну.

— Що пішло не так? — спитав Максим обережно.

— Родіон почав опиратись, — сказала Валентина, руки її стиснулись на чашці міцніше. — Не фізично, розумієте, він же спав, підключений до апаратури. Але прилади почали фіксувати щось неправильне — сплески активності, яких ми ніколи раніше не бачили, ЕЕГ малював криві, схожі радше на приступ, ніж на звичайний сон. Заремба наказав негайно перервати сеанс, вивести його зі стану синхронізації.

— І що сталось?

— Гнатюк, молодий, недосвідчений, злякався, — сказала вона тихо. — Замість того щоб діяти негайно, за протоколом, він завмер на кілька секунд, дивлячись на прилади, ніби намагаючись зрозуміти, що відбувається, перш ніж діяти. Ці кілька секунд, за словами Заремби пізніше, могли виявитись критичними. Коли ми нарешті спробували розбудити Родіона стандартною процедурою, він не реагував уже ніяк. Прилади продовжували фіксувати активність, несумісну з жодною відомою фазою сну.

— А інші учасники того сеансу? — спитала Соломія. — Тамара, і ще двоє, чиї ініціали ми знайшли в документах?

Валентина Панасівна кивнула повільно.

— Вони прокинулись, зрештою, значно пізніше за звичайне, десь через добу після інциденту, дезорієнтовані, перелякані. Тамара розповідала про голоси, про відчуття, ніби хтось намагався утримати її там, у тому самому сні, силоміць. Ми списали це на побічний ефект седації, заспокоїли пацієнтів, а самі... — вона зробила паузу, — самі підписали документи про нерозголошення, засекретили результати експерименту, і про подальшу долю Родіона я знала тільки те, що його перевели до спеціалізованого закладу, а програму закрили назавжди.

— Чому саме він застряг там назавжди, а інші прокинулись? — спитав Максим.

— Не знаю напевно, — Валентина Панасівна похитала головою. — Але я завжди підозрювала, що причина в тому, як він реагував на процедуру ще до інциденту. Він єдиний із групи виявляв ознаки того, що ми тоді жартома називали "надмірною чутливістю" до синхронізації, — швидше за інших входив у спільний стан, глибше за інших занурювався. Заремба, здається, навіть спеціально обирав його для найінтенсивніших сеансів саме через цю особливість, попри протести решти команди.

— Тобто його свідомо піддавали більшому ризику, — сказала Соломія з гіркотою. — Через наукову цікавість.

— Заремба був одержимий результатами, — визнала Валентина, і в голосі її прозвучав давній, невиговорений гнів. — Він бачив у Родіоні ідеального суб'єкта, а не живу людину з власним страхом і волею. Я намагалась заперечувати кілька разів, але хто б послухав молоду медсестру проти наукового керівника з докторським ступенем?

Максим відчув, як картина, що складалась перед ним, стає дедалі трагічнішою, — не просто нещасний випадок, а результат свідомої, безжальної експлуатації людини заради наукових амбіцій, покинутої напризволяще, коли експеримент пішов не так.

— Де зараз Заремба? — спитав він.

Валентина Панасівна зітхнула важко.

— Помер багато років тому, ще у дев'яностих, наскільки мені відомо. Пішов на пенсію невдовзі після закриття програми, ніколи більше не з'являвся на жодному професійному заході, ніби намагався зникнути з наукового світу так само остаточно, як зник Родіон із звичайного життя.

Тиша, яка запала на кухні після цього зізнання, здавалась Максимові важкою, майже фізично відчутною, — усвідомлення того, що за сорок п'ять років страждань однієї людини стояла не якась абстрактна, безособова наукова помилка, а конкретні люди, конкретні рішення, конкретна безвідповідальність, ретельно прихована під шаром секретності й мовчання.

— Валентино Панасівно, — сказала Соломія нарешті, — чи є щось іще, що ви пам'ятаєте про той протокол безпеки, про спосіб, яким мали вивести пацієнта зі стану синхронізації? Будь-яка деталь може виявитись важливою зараз, коли ми намагаємось зрозуміти, як допомогти йому по-справжньому.

Валентина Панасівна довго дивилась на них, і Максим побачив, як щось у її погляді змінюється — давнє, притлумлене почуття провини поступається місцем чомусь новому, можливо, першому за сорок п'ять років шансу зробити бодай щось, щоб виправити, хоч частково, наслідки тієї фатальної ночі.