Розділ 11. Медсестра Валентина

— Тамаро, — сказав Максим спокійно, простягаючи руку в її бік, попри те, що фізичний контакт у цьому дивному просторі здавався настільки ж непевним, як і все інше довкола. — Ви тут не роками. Минуло всього кілька годин, у реальному часі. Сприйняття часу тут спотворене, це частина того, як цей простір працює.

— Правда? — Тамара подивилась на нього з відчайдушною надією, яка боляче зачепила щось глибоко всередині Максима. — Мені здавалось, я постаріла тут на десятиліття, дивлячись, як усе довкола змінюється, розпадається...

— Це ілюзія, — втрутилась Соломія, підходячи ближче до жінки обережно, не зводячи погляду з Забродського, який спостерігав за цією сценою мовчки, з виразом, що Максим не міг однозначно розшифрувати. — Вам треба зосередитись на власному тілі, на реальному відчутті — диханні, серцебитті, вазі власної руки. Це допоможе знайти шлях назад.

— Ви обіцяли показати добру волю, — сказав Максим, звертаючись до Забродського напряму. — Відпустіть її. Зараз.

Забродський довго мовчав, обличчя його виражало ту саму внутрішню боротьбу, яку Максим помітив раніше, — зрештою він кивнув, повільно, майже неохоче.

— Гаразд, — сказав він. — Але пам'ятайте, юначе: я показав добру волю не тому, що мене можна легко переконати, а тому, що хочу, щоб ви зрозуміли — я не монстр із ваших нічних жахів. Я людина, яка сорок п'ять років шукає бодай якогось виходу з пастки, у яку мене помістили без мого бажання.

Простір навколо них раптом здригнувся, стіни палати завібрували, і Тамара, скрикнувши від несподіванки, почала розчинятись у повітрі так само, як, за словами Соломії, розчинилась раніше, — тільки цього разу зникнення виглядало не насильницьким, а радше схожим на пробудження, на повернення до власного тіла, залишеного десь у реальному, фізичному світі.

— Тепер ваша черга, — сказав Забродський, дивлячись на Соломію і Максима. — Ідіть. Але, Максиме, — він зробив паузу, — я сподіваюсь, ви подумаєте над тим, що я сказав. Про справедливість. Про вихід. Я не хочу продовжувати цей цикл вічно, повірте мені бодай у цьому.

---

Максим прокинувся різко, у своєму кріслі, серце його калатало, тіло вкрилось потом, — поруч, на дивані, Соломія теж почала ворушитись, повільно розплющуючи очі, дезорієнтована, але притомна.

— Ти в порядку? — спитав він, кидаючись до неї.

— Здається, так, — прошепотіла вона, сідаючи, притискаючи руку до чола. — Скільки часу минуло?

Максим подивився на телефон — сорок дві хвилини від початку її сну, значно більше за заплановані двадцять, але, на щастя, не настільки критично, як могло б бути.

Дзвінок від лікарні, де перебувала Тамара, надійшов за кілька хвилин після того, як Соломія остаточно прийшла до тями, — медсестра повідомила, що пацієнтка щойно прокинулась сама, без жодного втручання, спантеличена, але фізично неушкоджена.

— Він дотримав слова, — сказала Соломія тихо, коли Максим переказав їй новину. — Принаймні цього разу.

— Це не змінює того факту, що він утримує людей проти їхньої волі, — заперечив Максим. — Просто цього разу вирішив продемонструвати, що здатний бути "розумним", можливо, сподіваючись переконати нас допомогти йому натомість.

— Або він справді хоче іншого виходу, — сказала Соломія повільно. — Ти чув його. Сорок п'ять років ізоляції, страждання, без жодної надії на природну смерть чи повернення до нормального життя. Навіть якщо його методи жахливі, мотивація за ними може виявитись цілком людською.

Максим довго обмірковував це, розуміючи слушність її слів, попри весь власний страх і недовіру.

— Нам потрібна Валентина, — сказав він нарешті, згадуючи ім'я, яке промайнуло в матеріалах Антоніни Григорівни під час їхньої першої розмови. — Медсестра, яка працювала під час програми "Морфей". Єдина жива людина, яка бачила на власні очі, що сталось того листопадового вечора сорок п'ять років тому.

---

Знайти Валентину Панасівну виявилось непросто — вона давно вийшла на пенсію, переїхала з міста до невеликого села за годину їзди, де, за словами колишніх колег, жила самотньо, уникаючи будь-яких контактів із колишньою медичною спільнотою.

Вони приїхали туди наступного дня, знайшовши невеликий будинок на околиці села, оточений старим садом, — літня жінка, років сімдесяти п'яти, зустріла їх на порозі з насторогою, яка миттєво переросла у відвертий страх, щойно Максим пояснив мету їхнього візиту.

— Я нічого не знаю про жодну програму "Морфей", — сказала вона різко, намагаючись зачинити двері. — Ви помилились адресою.

— Будь ласка, — сказала Соломія швидко, притримуючи двері рукою, обережно, без агресії. — Ми не з поліції, не з жодної офіційної установи. Ми намагаємось зрозуміти, що сталось того листопадового вечора, тому що люди зараз, сьогодні, потерпають від наслідків тієї ночі, і ми не знаємо, як їм допомогти без вашого свідчення.

Валентина Панасівна довго дивилась на них крізь щілину не до кінця зачинених дверей, обличчя її виражало боротьбу між багаторічним, глибоко вкоріненим страхом і чимось іншим — можливо, залишками тієї самої професійної відповідальності, яка колись привела її в медицину.

— Заходьте, — сказала вона нарешті, неохоче, відступаючи вглиб будинку. — Але швидко. І якщо хтось спитає, ви ніколи тут не були.