Розділ 10. Голос уві сні

Палата зустріла його тим самим холодом лінолеуму під ногами, тим самим тьмяним, невизначено-сірим світлом, що просочувалось крізь заґратовані вікна, — і цього разу, ступивши крок углиб коридору, Максим одразу побачив Соломію, що стояла посеред простору, застигла, обличчя її виражало той самий переляк, який він щойно спостерігав на її фізичному тілі в кабінеті.

— Соломіє! — гукнув він, кидаючись до неї.

Вона обернулась на його голос, і в очах її промайнуло полегшення, змішане зі здивуванням.

— Максиме? Ти... як ти тут опинився? Я не читала твоєї справи.

— Ти не прокидалась, — сказав він, підходячи ближче, беручи її за руки. — Двадцять п'ять хвилин минуло, а ти не реагувала на жодну спробу тебе розбудити. Я не знав іншого способу допомогти, окрім як увійти сюди самому.

— Це небезпечно, — прошепотіла вона. — Тепер, якщо щось трапиться з тобою тут, немає нікого, хто зміг би нас обох розбудити ззовні.

Максим озирнувся навколо, шукаючи знайомий силует чоловіка, що сидів на краю ліжка під час його попередніх візитів до цього дивного, моторошного простору, — палата, наскільки він міг судити в тьмяному, невизначеному освітленні, здавалась порожньою.

— Де він? — спитав Максим. — І де Тамара? Ти казала, що зосереджувалась саме на її справі перед сном.

— Я бачила її, — сказала Соломія, голос її тремтів. — На початку. Вона стояла ось тут, — вона вказала на місце неподалік, — плакала, повторювала ім'я своєї дитини, тієї, яку втратила багато років тому. А потім він з'явився, і вона... вона просто зникла, ніби розчинилась у повітрі, а я не встигла зрозуміти куди.

Максим відчув, як холод жаху пронизує його з новою силою.

— Зникла кудись глибше в сон? Чи...

— Не знаю, — Соломія похитала головою, сльози бринять у її очах. — Я намагалась піти за нею, але коридор раптом видовжився, двері почали множитись, я загубила орієнтацію повністю. Саме тоді почала панікувати, намагаючись прокинутись, — і не могла, ніби щось тримало мене тут навмисно.

Голос, що пролунав з темряви позаду них, глибокий, хрипкий, знайомий Максимові з попередніх снів, змусив обох здригнутись одночасно.

— Вона тримала себе сама, насправді, — сказав Родіон Забродський, виступаючи з тіні одного з дверних отворів, тепер значно ближче, ніж раніше, обличчя його нарешті стало видимим у деталях, яких Максим не міг розгледіти під час першої зустрічі. — Страх — найкращий якір у цьому місці. Що дужче хтось боїться, то міцніше застрягає.

— Де Тамара? — вимогливо спитав Максим, ставши між чоловіком і Соломією захисним жестом.

— У безпеці, — сказав Забродський, і в голосі його прозвучало щось, що можна було б прийняти за щирість, якби не моторошний контекст усього, що відбувалось. — Я не завдаю шкоди тим, хто потрапляє сюди, юначе. Я тільки... затримую їх. На той час, поки мені це потрібно.

— Потрібно для чого?

Забродський зробив кілька кроків ближче, і Максим, попри рішучість не показувати страху, відчув, як тіло його мимоволі напружується, готуючись до можливого нападу, хоча він і сам не уявляв, як фізично протистояти чомусь, що існувало виключно в межах сну.

— Ти читав мою справу, — сказав Забродський, звертаючись напряму до Максима, ігноруючи Соломію повністю, ніби вона тепер становила для нього значно менший інтерес. — Ти знаєш, що зі мною сталось сорок п'ять років тому. Знаєш, що я застряг тут, у цьому місці, поза межами звичайного часу, поза можливістю природної смерті чи справжнього пробудження.

— Знаю, — сказав Максим обережно. — І мені шкода за те, що з вами сталось. Але це не виправдовує заподіяння шкоди іншим людям, які нічим не завинили перед вами.

— Шкоди? — Забродський усміхнувся, і в цій усмішці Максим побачив не жорстокість, а щось значно складніше — глибоку, багаторічну втому, змішану з відчаєм людини, яка давно втратила надію на будь-яке інше рішення власної ситуації. — Я не завдаю шкоди навмисно, юначе. Я просто намагаюсь... вийти. Знайти спосіб покинути це місце, куди мене замкнули сорок п'ять років тому через чиюсь помилку, чию халатність.

— Вихід за рахунок чужого життя не можна назвати справедливим виходом, — сказала Соломія, знаходячи в собі сміливість заговорити знову, попри страх.

— Справедливість, — повторив Забродський тихо, гірко. — Цікаве слово для людини, чиє життя забрали на сорок п'ять років без жодного суду, без жодного вироку, лише через недбалість молодого лікаря, який побоявся вчасно виконати протокол. Скажіть мені, панно Верес, де була справедливість того листопадового вечора, коли моя свідомість застрягла тут, а моє тіло продовжило животіти в тій жалюгідній кімнаті, куди мене помістили, — рік за роком, десятиліття за десятиліттям, доки весь світ, який я знав, не зник, змінився, забув про моє існування взагалі?

Максим бачив, як щирий біль, що бринів у цих словах, попри всю моторошну природу ситуації, знаходить відгук у чомусь глибоко людському всередині нього самого — тому самому інстинкті співчуття, який притягнув його до психіатрії багато років тому, бажанні зрозуміти й допомогти навіть найважчим, найзаплутанішим випадкам.

— Я вас чую, — сказав він обережно. — І я готовий спробувати зрозуміти, як допомогти вам справді, законним, безпечним для інших шляхом. Але спершу відпустіть Тамару. Відпустіть Соломію назад до її тіла. Показуйте добру волю, якщо хочете, щоб я повірив у щирість ваших слів.

Забродський довго дивився на нього, обмірковуючи пропозицію, — і в цю мить, коли напруга досягла найвищої точки, а Максим уже почав сподіватись на можливість мирного вирішення, десь у глибині палати, за рядами порожніх ліжок, пролунав тихий, зляканий голос, що змусив усіх трьох озирнутись одночасно.

— Максиме? — покликала Тамара Северинівна, виходячи з темряви, обличчя її було блідим, розгубленим, очі широко розплющені від жаху. — Максиме, будь ласка, допоможи мені, я не знаю, як звідси вийти, я тут уже так довго, мені здається, минули роки, а насправді, кажете ви, минуло лише кілька годин...