Розділ 9. Спільна межа

Вони повернулись до лікарні, де перебувала Тамара Северинівна, тим самим вечором, — стан жінки лишався незмінним: глибокий, аномальний сон, показники стабільні, жодної реакції на зовнішні подразники. Лікарі неврологічного відділення, не знаходячи медичного пояснення, обмежувались підтримувальною терапією, чекаючи на "самостійне пробудження", у яке, судячи з їхніх обличь, вони й самі вже не дуже вірили.

— Треба зрозуміти механізм зсередини, — сказала Соломія тим вечором, коли вони сиділи в її кабінеті, обмірковуючи наступні кроки. — Ми можемо продовжувати збирати непрямі свідчення роками, не наближаючись до розуміння того, як насправді працює цей зв'язок. Але якщо один із нас свідомо увійде в сон із конкретною метою — не випадково, як це сталось зі мною за робочим столом, а цілеспрямовано, — можливо, ми зможемо отримати відповіді, недоступні жодним іншим шляхом.

— Це надто небезпечно, — заперечив Максим. — Ти сама щойно бачила, що сталось із Тамарою через звичайне прочитання справи. Свідомий, тривалий контакт може виявитись значно ризикованішим.

— Саме тому це маю зробити я, а не ти, — сказала Соломія твердо. — Я вже роками пов'язана з цим сном, задовго до появи будь-якого архіву чи справи. Мій зв'язок із пацієнтом Р. найстаріший і, можливо, найстабільніший серед усіх присутніх у цій історії. Якщо хтось і має шанс увійти туди свідомо й вийти неушкодженим, це я.

Максим довго заперечував, наводячи аргумент за аргументом, — але зрештою, бачачи непохитну рішучість у її погляді, зрозумів: зупинити її він не зможе, і краще лишитись поруч, готовим діяти в разі небезпеки, ніж дозволити їй ризикувати наодинці.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Але я лишаюсь тут, поруч, весь час, доки ти спатимеш. І якщо через двадцять хвилин ти не прокинешся сама, я розбуджу тебе примусово, хай там що.

Соломія кивнула, погоджуючись на цю умову, і підготувала невеликий диван у своєму кабінеті, вимикаючи основне світло, лишаючи тільки тьмяну настільну лампу.

— Дай мені справу Тамари ще раз, — сказала вона, лягаючи, заплющуючи очі. — Я хочу зосередитись саме на ній перед тим, як засну, — можливо, це допоможе мені знайти її там, у спільному просторі сну, якщо вона справді потрапила туди в тому ж стані, що й пацієнт Р.

Максим прочитав кілька рядків із короткої справи Тамари Северинівни вголос, стиха, спостерігаючи, як дихання Соломії поступово вповільнюється, стає рівнішим, глибшим, — доки вона нарешті не поринула в сон, тіло її розслабилось на дивані, обличчя набуло того особливого, відстороненого виразу, який Максим стільки разів бачив у пацієнтів під час клінічних спостережень за сном.

Він засік час на телефоні. Двадцять хвилин.

Перші п'ять минули спокійно — Соломія спала рівно, без жодних ознак тривоги, її очні яблука під повіками рухались повільно, характерно для фази швидкого сну.

На десятій хвилині її дихання раптом почастішало, руки стиснулись у кулаки, обличчя скривилось у виразі, схожому на страх.

— Соломіє, — покликав Максим тихо, не наважуючись поки що будити її фізично, пам'ятаючи власний досвід різкого пробудження від будильника й неприємні відчуття, які цей контраст спричиняв.

Вона не відповіла, тільки прошепотіла щось нерозбірливе, слова, які Максим не зміг чітко розібрати, — щось схоже на ім'я, можливо, ім'я Тамари, можливо, щось інше.

На п'ятнадцятій хвилині Максим почав по-справжньому непокоїтись — обличчя Соломії тепер виражало неприховану паніку, тіло її смикалось у слабких, скутих рухах, ніби вона намагалась бігти або відбиватись, залишаючись при цьому фізично паралізованою власним сном.

На вісімнадцятій хвилині він не витримав.

— Соломіє! — крикнув він голосніше, торкаючись її плеча, легко труснувши. — Прокинься!

Вона не реагувала. Дихання її стало ще напруженішим, майже хрипким, а на обличчі з'явився вираз, якого Максим ще ніколи не бачив у жодного пацієнта під час звичайного сну, — щось середнє між жахом і відчайдушною боротьбою.

Двадцять хвилин минуло. Максим, попри власну обіцянку собі не панікувати, відчув, як контрольований страх переростає у справжню паніку.

Він труснув її сильніше, гучно вимовляючи її ім'я знову й знову, перевіряючи пульс, який виявився прискореним, але стабільним, — вона не була в тому самому патологічному стані, що Тамара чи пацієнт Р., принаймні поки що, але й прокинутись природним чином, судячи з усього, не могла самотужки.

Двадцять п'ять хвилин.

Максим, розуміючи, що звичайні методи пробудження не спрацьовують, а виклик швидкої допомоги міг би тільки погіршити ситуацію, розкривши їхнє дослідження стороннім людям без пояснення справжніх обставин, прийняв рішення, яке ще тиждень тому здалось би йому абсурдним, навіть небезпечним для власного психічного здоров'я, — рішення, продиктоване не раціональним розрахунком, а чистим, відчайдушним інстинктом захистити людину, яка за короткий час стала для нього значно важливішою, ніж він готовий був визнати навіть подумки.

Він сів у кріслі поруч, узяв її за руку, заплющив очі сам, — і, свідомо зосереджуючись на образі палати, яку бачив уже двічі, на голосі чоловіка, що чекав там на нього, дозволив утомі останніх безсонних ночей нарешті взяти своє, поринаючи в сон слідом за нею, назустріч тому самому простору, звідки, як він щиро сподівався, зможе витягнути її назад, у безпечну, звичайну реальність.